— Воно було затоплене неподалік від берега, на глибині метрів п’яти. У салоні були її сумочка й дорожня сумка… А в багажнику знайшли тіло, — тихо додає Вебб.
Роберт відкидається в кріслі, наче з нього вибили дух. Відчуває, як двоє детективів уважно спостерігають за ним. Він знов дивиться на них, боячись спитати.
— Це вона?
— Ми так вважаємо.
Роберт блідне. Він не в змозі говорити. Детектив Вебб нахиляється вперед, і Роберт вперше помічає його очі — проникливі, розумні очі.
— Я знаю, це шокує. Але потрібно, щоб ви поїхали з нами й упізнали тіло.
Роберт киває. Устає, бере піджак, іде за ними слідом на вулицю й сідає на заднє сидіння їхньої машини.
Окружний офіс судово-медичної експертизи розташований у новій невисокій цегляній будівлі. Роберт виходить з машини, очікуючи, що його поведуть до моргу. Уявляє довгу холодну стерильну кімнату з блискучими світлими кахлями, нержавкою сталлю, жорстким світлом і запахом смерті. У нього голова йде обертом, і він знає, що детективи спостерігають за ним. Але замість моргу вони ведуть його до просторої сучасної кімнати очікування зі скляною оглядовою панеллю. Він стає перед склом і дивиться, як відгортають простирадло, щоб відкрити обличчя тіла на сталевій каталці.
— Це ваша дружина? — питає Вебб.
Роберт силує себе поглянути.
— Так, — вимовляє він і заплющує очі.
— Мені шкода, — каже детектив. — Відвеземо вас додому.
Вони мовчки повертаються до машини. Роберт дивиться у вікно, але не бачить вулиць, що проминають повз; бачить лише обличчя дружини — побите, роздуте й позеленіле. Він знає, що відбуватиметься далі. Його допитуватимуть.
Вони під’їжджають до його будинку. Двоє детективів виходять з машини й супроводжують Роберта до дверей.
Детектив Вебб каже:
— Пробачте, я знаю, що зараз важка мить, але ми хотіли б увійти й поставити вам ще кілька запитань, якщо ви не проти.
Роберт киває та впускає їх усередину. Вони повертаються до вітальні, де були зовсім нещодавно, сідаючи на ті самі місця. Він глитає й говорить:
— Я знаю не більше, ніж коли вона зникла кілька тижнів тому. Тоді я розповів поліції все, що міг. Чим ви займались увесь цей час? — прозвучало це більш вороже, ніж він хотів.
Детектив Вебб не мигаючи дивиться на нього.
— Ви її навіть не шукали, — дорікає Роберт. У його голосі лунає злість. — Принаймні таке в мене враження.
— Зараз це розслідування вбивства, — каже детектив, поглядаючи на свою напарницю. — Очевидно, що відбудеться розтин і ми все дуже ретельно перевіримо. — І додає: — Треба повернутися до початку.
Роберт втомлено киває.
— Добре.
— Як довго ви перебували в шлюбі з вашою дружиною, містере Пірсе?
— Два роки, було в червні.
Він помічає, що інша слідча, Мун, записує.
— У вас були проблеми в шлюбі?
— Ні. Нічого незвичайного.
— Дружина колись зраджувала вас?
— Ні.
— Ви колись зраджували дружину?
— Ні.
— Які-небудь сварки, якесь… насильство, фізичне чи моральне?
Він наїжачується.
— Звісно, ні.
— Ваша дружина мала ворогів?
— Ні, жодного.
— Вона не поводилася якось інакше за дні чи навіть тижні до зникнення? Не здавалася чимось стурбованою? Узагалі згадувала, що її щось непокоїть?
Роберт хитає головою.
— Ні, принаймні я такого не помічав. Усе було гаразд.
— Якісь фінансові проблеми?
Він знову хитає головою.
— Ні. Ми планували подорож до Європи. У мене на роботі все складалося добре. Аманда працювала тимчасово, і їй це подобалося, подобалася свобода. Не любила бути прив’язаною до одного місця п’ятдесят два тижні на рік.
— Розкажіть нам про ті вихідні, — просить Вебб.
Роберт дивиться на обох детективів і каже:
— Вона планувала поїхати на ті вихідні зі своєю подругою, Керолайн Лу. Вони збиралися до Нью-Йорка. — І невдовзі уточноє: — Принаймні так вона мені казала.
— Вона часто так робила — кудись їхала на вихідні?
— Іноді. Аманда любила маленькі походи крамницями.
— Як вона організовувала поїздки?
Роберт підіймає голову.
— Організовувала по-своєму. Бронювала все онлайн, з комп’ютера, оплачувала кредиткою.
— У вас не виникло підозр, коли вона поїхала?
— Ні, жодних. Я знав Керолайн. Вона мені подобалася. Вони вже робили так раніше. — Він додає: — Я не люблю ходити крамницями.
— Отже, розкажіть нам про ранок п’ятниці, — каже Вебб, — двадцять дев’яте вересня.
— Увечері перед тим Аманда спакувала дорожню сумку. Пам’ятаю, як вона наспівувала, доки ходила спальнею, збираючи речі. Я лежав на ліжку й дивився на неї. Вона здавалася… щасливою. — Роберт серйозно дивиться на обох детективів. — Тієї ночі ми кохалися, усе було добіре, — запевняє він.
Насправді ж було не так, пригадує він, зовсім не так.
— Наступного ранку, — продовжує Роберт, — коли Аманда йшла на роботу, я поцілував її на прощання й побажав розважитись. Вона хотіла поїхати одразу з роботи, залишити авто на вокзалі й сісти на потяг. То був її останній день на тій тимчасовій посаді.
— Де саме? — питає детектив.
— Я вже розповів усе поліції, — дорікає Роберт. — У бухгалтерській фірмі. Інформація має бути у справі.
Він відчуває спалах роздратування.
— Ви ще говорили з нею того дня?