Вона думала тоді попросити Рейлі лишитися на вечерю з гостями. Та він уже мав плани піти з другом у кіно — принаймні так він сказав. Олівія могла наполягти, щоб син зостався вдома. Колись він товаришував з Адамом, але віддалився від нього тієї весни, коли Адам почав пити. У глибині душі вона не бажала, щоб Рейлі був поряд з Адамом. Боялася, що той матиме на нього поганий вплив, — не хотіла, щоб і Рейлі став заглядати в чарку.
Звісно, Ґленді вона цього не казала. Натомість повідомила їй, що Рейлі вже має плани, і Ґленду це влаштовувало. Адам знайшов собі інші справи. А тепер виявляється, що її власний син теж знайшов для себе дещо інше. Олівія розповідає Ґленді всю ганебну історію. Окрім тієї частини, в якій писала листи з вибаченнями, — це вона залишає при собі.
— Навіщо Рейлі так чинити? — у щирому подиві питає Ґленда. — Він завжди був такою доброю дитиною.
— Не знаю, — зізнається Олівія. — Це здається… — Вона не в змозі продовжити. Не хоче викладати це словами, втілювати свої тривоги в життя.
— Чим здається?
Ґленда відсувається й закушує губу.
— Не думаю, що тобі варто гарячкувати з цим. Він підліток. А підлітки дурні. Вони не думають. Роблять усе, що здається їм слушною ідеєю в будь-який окремий момент. Діти постійно це роблять.
— Невже? — стривожено питає Олівія. — Але хіба вони зазвичай при цьому щось не крадуть? Він нічого не взяв.
— Ти впевнена? Може, взяв лише пляшку спиртного, а може, випив трохи алкоголю з пляшки, а потім долив туди води. Люди роблять таке лайно. Повір мені, я знаю. — Обличчя Ґленди стає похмурим.
— Можливо, — каже Олівія, розмірковуючи про це.
Певно, так усе й було. Вона не перевіряла подих Рейлі, коли той спав. І наступного дня не знала, чи щось не так. Мабуть, варто приглядати за винним баром удома.
— Хай там як, — розповідає вона далі, — після обіду в нас зустріч з адвокатом. Побачимо, що він скаже. Здебільшого ми робимо це, щоб налякати Рейлі.
Ґленда киває.
— Можливо, це непогана ідея.
Вони сьорбають каву. А тоді Ґленда змінює тему.
— Ти все ж ідеш сьогодні до книжкового клубу? — питає вона.
— Так. Мені потрібно розвіятись, — промовляє Олівія з похмурим обличчям. —
— Авжеж, — запевняє Ґленда. — І… сказати чесно? Чудово, що ти так рано про все дізналася. Придуши це в зародку. Нехай адвокат налякає його до чортиків.
Доки він не зробить цього знову, все гаразд. Ніякої шкоди не завдано.
Ґленда Ньюелл прямує додому з «Боба», а її думки зайняті тим, що щойно розповіла подруга. Бідолашна Олівія — Рейлі вдирається до чужих будинків! І все ж її заспокоює, що в інших родинах теж є проблеми. Від цього їй трохи легше сприймати власне становище.
Сама вона страшенно хвилюється за Адама — через його імпульсивність, неспроможність контролювати свою поведінку. Ночами Ґленда майже не спить через тривогу за сина. І непокоїться, що в нього є ген залежності. Він узявся пити з приголомшливим ентузіазмом. Що далі? Думка про всі ті наркотики вганяє її в паніку. Один Бог відає, що принесуть подальші кілька років, — останній уже налякав її достатньо. Іноді вона не знає, чи переживе це.
Кіт останнім часом наче голову в пісок заховав. Чи то не хоче поглянути правді в очі, чи то щиро не бачить нічого поганого в пияцтві в шістнадцять років. Але, зрештою, Кіт не з тих, хто хвилюється. Такий гарний, з цією його напускною самовпевненістю й невимушеною чарівністю, він завжди вважає, що все обернеться на краще. Він каже Ґленді, що вона занадто непокоїться. Можливо, його правда. Але вона — мати. Це її робота — непокоїтись.
Роберт Пірс саме йде на роботу, коли відчиняє двері й бачить високого темноволосого чоловіка років під сорок і нижчу на зріст жінку з мишачо-сірим волоссям, років на десять молодшу. Обоє добре вдягнені. Перша його думка — що вони збирають якусь допомогу.
А тоді чоловік підносить свій жетон і каже:
— Доброго ранку. Роберт Пірс?
— Так.
— Я детектив Вебб, а це детектив Мун, поліція Ейлесфорда. Ми тут, щоб поговорити про вашу дружину.
Він ніколи раніше не бачив цих двох.
Нащо вони тут зараз? Раптом його серце оглушливо гупає.
— Ви її знайшли? — питає він. Слова лунають придушено.
— Ми можемо увійти, містере Пірсе?
Він киває й відступає вбік, відчиняючи двері ширше, а тоді рішучо зачиняє їх за детективами. Веде їх до вітальні.
— Можливо, нам варто сісти, — пропонує детектив Вебб, коли Роберт невпевнено зупиняється посеред вітальні.
І Роберт одразу ж відчуває, що треба сісти. Він падає в крісло, кров ніби відтікає від голови. У легкому запамороченні дивиться на детективів. Мить настала.
Детективи сідають на диван, спинами до еркера, тримаючись прямо.
— Сьогодні вранці ми знайшли авто вашої дружини.
— Її авто, — насилу вимовляє Роберт. — Де?
— В озері, поблизу Кеннінга.
— Що це означає — в озері? Аманда потрапила в аварію? — Він переводить погляд з одного на другу, і в нього сохне в роті.