Гнів на дурість друга трохи відступив, коли Рейлі згадав, що, мабуть, сам надсилав йому не менш тупі повідомлення. До того ж просто зараз йому потрібен друг.
— Чому? Що ти зробив?
Рейлі нахиляється ближче до нього.
— Ті повідомлення, які ти надіслав, — їх побачила мама. Вони знають.
Марк помітно лякається.
— Чорт! Пробач.
Зараз Рейлі дуже шкодує, що колись, у мить самовдоволення, розповів Маркові, чим займається. Він хизувався. Але зараз гадає, що краще б тримав рота на замку.
Рейлі озирається через плече — чи, бува, їх не чують. Понижує голос.
— І тепер вони ведуть мене до адвоката, щоб вирішити, що робити. Мої власні батьки думають здати мене!
— Бути не може. Вони цього не зроблять. Вони ж твої
— Ну, так, але вони добряче розізлилися.
Рейлі скидає з плечей ранець.
— Побачимося після школи? — питає Марк, явно занепокоєний.
— Звісно. Зустрінь мене після останнього уроку. — Він бере свої книжки. — Ненавиджу, бляха, без телефона сидіти.
Олівія має роботу, але не може зосередитись. Вона працює вдома редакторкою навчальних посібників. У неї достатньо роботи, щоби бути помірно зайнятою, але не надміру, тож вона має час піклуватися про дім і родину. Такий розпорядок влаштовує її, та не дає особливого відчуття реалізованості. Іноді вона мріє займатися чимось зовсім іншим. Може, стати агенткою з продажу нерухомості або влаштуватися до садівничого магазину. Вона гадки не має, але думка про зміни вабить її.
Олівія не могла працювати — надто відволікало очікування, що зателефонує Пол і скаже, коли в них зустріч з адвокатом. І тепер, дізнавшись, що зустріч відбудеться сьогодні, ні про що інше думати вона вже не здатна. Вона вагається, а тоді бере телефон і набирає Ґленду Ньюелл.
Ґленда відповідає після другого дзвінка. Вона теж працює вдома — збирає вишукані подарункові кошики для місцевої компанії кілька годин на тиждень. І зазвичай погоджується випити разом кави, коли телефонує Олівія.
— Не бажаєш зустрітись у «Бобі» на каву? — питає Олівія. Вона чує напругу у власному голосі, хоч і намагається говорити безтурботно. — Мені не завадить поговорити.
— Звісно, я залюбки, — каже Ґленда. — Усе гаразд? Олівія ще не вирішила, як багато розповідати Ґленді. — Так. За п’ятнадцять хвилин?
— Чудово.
Коли Олівія прибуває до місцевої кав’ярні, Ґленда вже там. «Біб» — затишний заклад зі старомодним кавовим баром, неоднаковими столами й стільцями та стінами, укритими екстравагантним розписом удусі благодійної крамнички. Не мережева, дуже популярна серед місцевих жителів кав’ярня в районі, де, здається, багато людей працюють удома.
Ґленда знайшла столик у глибині приміщення, де можна трохи усамітнитись.
Олівія замовляє на барі американо й підсідає за столик до Ґленди.
— Що сталося? — питає Ґленда. — Вигляд у тебе не дуже.
— Я недобре спала останні дві ночі, — зізнається Олівія, дивлячись на подругу.
Їй справді треба комусь звіритись. Вони з Ґлендою близькі впродовж шістнадцяти років — познайомилися в групі для матусь, коли Рейлі й син Ґленди Адам були немовлятами. їхні чоловіки так само швидко потоваришували. Вони часто збираються разом; саме Ґленда та її чоловік Кіт приходили до них на вечерю в п’ятницю, коли Рейлі шукав собі неприємностей.
Ґленді можна розповісти. Ґленда зрозуміє. У наш час матері страшенно конкурують між собою, але вони з Ґлендою ніколи такими не були. Завжди чесні й підтримують одна одну, коли йдеться про дітей. Олівія знає, що Адам має власні проблеми. У свої шістнадцять він уже двічі повертався додому такий п’яний, що проводив ніч, зігнувшись над унітазом або валяючись на підлозі у ванній. Ґленда мусила вартувати над ним, стежачи, щоб він не захлинувся власним блювотинням. Батьківство — це важко; Олівія не знає, що робила б, якби Ґленда не підтримувала її весь цей час. І знає, що Ґленда теж їй вдячна.
— Ти не повіриш, — тихо каже Олівія, нахиляючись уперед.
— У що? — питає Ґленда.
Олівія мигцем озирається, переконуючись, що їх не підслухають, і говорить, ще більше понижуючи голос:
— Виявляється, Рейлі вдирався до чужих будинків.
Шок на обличчі Ґленди каже про все. Раптом на очах в Олівії проступають сльози, і вона боїться, що зараз остаточно розклеїться просто тут, за столиком у кав’ярні. Ґленда нахиляється до подруги й заспокійливо кладе руку їй на плече, доки Олівія намацує паперову серветку й притуляє до очей.
Дівчина-офіціантка користується нагодою, щоби принести Олівії кави, поставити на стіл і швидко ретируватися, вдаючи, що не помітила її сліз.
— Ох, Олівіє, — каже Ґленда, і шок на її обличчі змінюється співчуттям. — Що сталося? Його впіймала поліція?
Олівія хитає головою й намагається віднайти самовладання.
— Це було ввечері у п’ятницю, коли ви приходили до нас на вечерю.