Дорогий Консуле,
спершу я розсердилася, що мені запропонували таку важку тему. Але тепер я вважаю, що мені пощастило, бо, пишучи, я багато чого дізнаюся.
Останнім часом я заробила багато грошей і навчилася, як з ними поводитися. Навіть виступаю з доповідями про це перед іншими дітьми, щоб їм також допомогти. Це, гадаю, один бік давньої монети.
Однак я не зважала на інший її бік. Я не виявляла належної поваги до своїх батьків, бувала зухвалою з іншими дорослими. Часто потішалася зі своєї найкращої товаришки. Вона сміялася з моїх жартів, однак я знаю – їй було прикро. Я в усіх попрошу пробачення!
Я знаю одного чоловіка, дуже заможного. Та найбільше в ньому подобається те, що він мені допомагає й завжди приязно ставиться до мене. Гадаю, у ньому поєднуються обидва боки монети.
Пані Ганенкамп пече найсмачніші бублики у світі. Вона каже, що бублики – це символи. Як і давні монети. Ось тільки ліпші на смак. Бублики мають кільце й дірку, так само як монети мають два боки. Кільце – гроші й усе, що за них можна купити. Дірка – характер, якого не видно.
Доброту характеру не виміряти й нічого за нього не купиш. Зате з нею маєш добрих друзів і почуваєшся щасливим. Внутрішнє не менш важливе, ніж зовнішнє.
До пані Козир удерлися грабіжники. Злочинці – це, мабуть, ті люди, які зважають лише на зовнішній бік. Пані Козир каже, що вони навряд чи щасливі. Я теж так думаю.
Монета має два боки. Віднині я замислюся, як приносити радість іншим і як їм допомагати. Я ще не знаю, як це робитиму. Та, на щастя, я знаю чудових людей, від яких усього зумію навчитися.
Кіра
Р.S. Гадаю, що такої думки дотримується також Марк Аврелій, римський цезар...
Написавши P.S., Кіра мимоволі захихотіла. Якби це прочитав “старигань з монети”...
– Вибачте! Звісно, Ваша Величність! – Кіра ще довго хихотіла.
Вона швиденько переписала твір начисто. Чернетка була надто покреслена, її дівчинка викинула до кошика зі сміттям.
Потім Кіра покликала батьків. Тато не міг приховати своєї цікавості. Він сів у свій фотель й уважно перечитав твір. Мама зазирала йому через плече. Прочитавши, обоє деякий час мовчали. Нарешті озвався тато:
– Знаменито, Кіро! Я пишаюся тобою!
– Це вона від мене успадкувала! – вигукнула мама. – Відішлемо його негайно!
Тато якусь мить серйозно дивився на доньку.
– Гадаю, вона заслужила на те, аби власноруч віднести листа на пошту. Але потім – відразу додому!
Кіра поспіхом запхала листа до конверта, накинула курточку й помчала надвір. Вона саме звернула на вулицю, де розташовувалася пошта, як несподівано хтось міцно ухопив її за плече.
Дівчинка перелякано озирнулася й побачила перед собою сердите обличчя своєї тітки.
– Я гадала, що ти, любонько, під домашнім арештом, – просичала тітка Ерна. – Знову потайки дременула?
– Ні, я нарешті написала твір, і мені дозволили віднести його на пошту особисто. Тато дозволив! – боронилася дівчинка.
Тітка на мить завагалася, однак Кіру не відпускала.
– Я саме збиралася на пошту, – сказала вона. – Радо відправлю й твого листа. Де він?
Не чекаючи відповіді, тітка зміряла небогу поглядом з голови до п’ят. Крайчик конверта із твором визирав з кишені куртки. Не встигла Кіра й оком змигнути, як тітка висмикнула листа й блискавично заховала у своїй кишені.
