– Твоя правда, – усміхнувся пан Ґольдштерн. – Вихід є... Уяви собі, що твій рахунок у банку порожній, а тут несподівано поламався твій велосипед. Треба заплатити за ремонт, однак ти не маєш ані цента.
– Зате маю проблеми, – констатувала Кіра.
– А тепер уяви, – вів далі пан Ґольдштерн, – що ти маєш зо дві сотні євро на рахунку. Якщо тепер зламається твій велосипед, чи матимеш ти проблеми?
– Радості все ж мало, – після коротких роздумів відповіла дівчинка, – однак це не поважна проблема, бо ж я маю достатньо грошей...
– І я так вважаю, – підтримав її старий фінансист. – Наше ставлення до інших, як банківський рахунок.
Кіра засміялася.
Панові Ґольдштерну завжди спадали на думку паралелі з рухом грошей. Ніби вгадавши думки дівчини, той мовив, усміхаючись:
– Хто навчився розпоряджатися грошима, може перенести ці знання й на інші сфери життя. Рахунок відносин діє точнісінько так, як і банківський. Таємницею успіху є вкладення на цей рахунок, бо ще нікому не вдалося надовго уникнути витрат.
– Що ви маєте на увазі, кажучи про вкладення й витрати? – спантеличено запитала Кіра.
– Ображаючи інших, ми витрачаємося, – пояснив фінансист. – Цієї миті наш капітал зменшується, бо меншає “добра” до нас в інших людей. Якщо капітал на рахунку солідний, легше пережити такі “витрати”. Якщо ж рахунок порожній, бо ми вже давно не робили жодних вкладень, кожна витрата стане проблемою.
Кіра здогадувалася, що старий фінансист має на увазі під “вкладеннями”.
– Вкладення – це радість, яку ми приносимо іншим? – спробувала вгадати Кіра.
– Саме так! – засяяв усмішкою пан Ґольдштерн. – Ось візьмімо приклад: Анна і ти. Ви стали щирими подругами. Якби тепер Анна легковажно забула про якусь домовленість із тобою, як би ти почувалась?
– Я знала б, що це не навмисне... Бо вона не раз дуже допомагала мені, – замислено відповіла Кіра.
– Саме це я й мав на думці, кажучи про великі вкладення на рахунок взаємин, – підхопив пан Ґольдштерн. – Ти знаєш, Анна щиро тебе любить, бо вона не раз це доводила. І навпаки: ти теж допомагала Анні. Ваш рахунок взаємин має чималий капітал. Ви легко вибачатимете одна одній дрібні розчарування...
– Чи не ліпше зовсім уникати таких ситуацій, не завдавати нікому болю й не розтринькувати свій капітал? – запитала дівчинка.
– Звісно, не треба зумисне ображати людей, – відповів фінансист. – Та, на жаль, таке часто трапляється мимоволі. А що ми не в змозі цілковито уникати непорозумінь, треба дбати про вкладення.
Кіра все зрозуміла. Познайомившись із Губертом, вона ще не мала жодних вкладень на рахунку їхніх відносин. Тож достатньо було невеличкої витрати у вигляді неприязного погляду, щоб рахунок опинився в “мінусі”.
Піддавшись миттєвому пориву, Кіра кинулася на шию панові Ґольдштернові й міцно поцілувала його в щоку.
– Саме час робити вкладення! – вигукнула Кіра, сміючись. – Ви справжній друг. Велике вам спасибі!
Старий фінансист знічено кахикнув. Але Кірині слова, видно, потішили його.
“Рахунок взаємин чудова ідея!” – вирішила Кіра.
Діти ще довго розмовляли того вечора. Згодом до них приєднались Сенді та Анна, тож Моніка скористалася нагодою ще раз розповісти історію, яка з ними трапилася... Нарешті дівчатка заснули, знеможені до краю.
Уранці діти довідалися, що пан Ґольдштерн і директор разом з батьками ухвалили рішення про їхній відліт додому того ж дня. Вони ще звечора зв’язалися телефоном з батьками Марселя, Кіри та Моніки. Усі зійшлися на одному: школа перестала бути надійним прихистком тепер, коли стало відомо, що за Пітером полює ціла банда зловмисників. Білявий хлопчик полетить разом з ними. Пан Ґольдштерн поговорив з батьками Марселя, і ті погодилися прийняти до себе Пітера. Обидва хлопчики нетямилися від радості, вони вже встигли дуже міцно потоваришувати.
Хоч як Кіра тішилися поверненню додому, прощатися з новими друзями з Ріо-Редвуд академії було дуже сумно. Особливо вона прикипіла серцем до Анни, Сенді та містера Найса.
– Не знаю, чи подобаються мені подорожі, – зі смутком мовила вона до свого тьютора. – Бо після знайомства з такими людьми, як ви, Анна та Сенді, прощатися надто боляче. Хтозна, чи я ще коли-небудь побачу вас і дівчаток...
Учитель, як завжди, з розумінням усміхнувся й відповів:
– Мені теж бракуватиме тебе й твоїх друзів. Дуже бракуватиме... Але, якби ви не приїхали сюди, я так ніколи й не пізнав би вас... Моє життя не збагатилось би нашим знайомством. Зате тепер часточка вас залишиться в мені. Ви подарували мені незабутні спогади...
– І все ж боляче... – Кіра мужньо всміхнулася.
– Усе залежить від того, на чому ти зосереджуєшся, – мовив містер Найс. – Якщо думатимеш лише про втрати, болітиме душа. А згадуватимеш, скільки усього гарного ми зазнали разом, переважить радість і вдячність...
Після прощальної вечірки, яка, звісно ж, відбувалася в домівці містера Найса, довелося розставатися остаточно. Переступивши поріг зали аеропорту, Кіра обернулася й пообіцяла собі: вона обов’язково ще колись сюди повернеться...
Вони сіли в салон літака пана Ґольдштерна, щоб розпочати довгу подорож додому.