Серпню не пощастило, адже він надто рано втратив батька і мав зайняти його трон. Марко не хотів йому зараз заважати. Навідувався додому лише зрідка, і дім його стояв пусткою. Однак не почував радості ні там, ні тут. Проте Маркове серце стрепенулося, щойно він побачив освітлені вікна свого будинку. Виявляється, радість так само легко віднайти, як і згубити. Освітлені вікна означали, що Серпень і Люцина чекають на нього, адже сьогодні виповнився місяць, відколи вони бачились востаннє. Марко показав рукою:
– Ось мій дім!
Невеликий будиночок з мансардою посеред великого старого саду, що давно ріс сам по собі. Тепер на нижніх гілках його висіли різнокольорові ліхтарики, які запалювались востаннє у той день, коли Маркові виповнилось шістнадцять років. Коли батько був іще живий...
– Ходімо! – вигукнув Марко. – То мої друзі.
Він відчинив хвіртку й здивовано спинився. Здалеку було видно напис, зроблений над дверима вогняним пером:
Welcome!
Ніхто, крім Марка, не знав, де сховане його вогняне перо, і вже ж ніхто не посмів би скористатись ним без дозволу.
– Щось не так? – стурбовано спитав Герман.
– Так чи не так, – якомога бадьоріше відказав хлопець, – але все-таки це мій дім, і я тут господар. Зараз побачимо, хто тут розважається!
Він рішуче натиснув клямку й увійшов. Перше, що впало в око, – відсутність пилюки на кахляній підлозі. Повітря просто пахло чистотою і свіжістю.
– Агов! – гукнув Марко. – Хто тут?
Він не боявся, бо жив у Королівстві, а не в Імперії чи Серединному світі, й тому не знав, що можна повернутись додому з далеких мандрів і побачити, що твій дім зайняли чужинці. Герман теж не боявся, бо нічого не знав про звичаї в Королівстві. Маркове запитання на мить зависло в повітрі. А тоді згори, зі сходів, що вели на мансарду, долинула відповідь:
– Привіт! Привіт! Привіт! Як ся маєш, господарю?
Зі сходів скотилося невеличке створіння, незнайоме Маркові, але добре відоме у Серединному світі, – домовик Спрячик, у своїй звичній червоній бандані, латаних джинсах і чорній футболці, на якій було зображено рослину, котру домовик ніжно називав зіллячком. Задоволений тим, яке враження він справив своїм виглядом, Спрячик одразу вказав місце Маркові й Герману.
– На перший раз пробачаю, що ви не витерли ноги! Я сьогодні в доброму настрої.
– Хто це? – видушив із себе Марко.
– Домовик Спрячик, господарю! У тебе ж немає домовика? Чому мене не повідомили, що в нас гість? Я не приготував для нього кімнати.
Марко спершу розгубився, але далі подумав, що домовик – це ще не найгірше. Добре, коли про дім дбає хтось за твоєї відсутності. Хоча він чув, ніби домовики не відзначаються мирною вдачею. Хлопець підійшов ближче, а Спрячик спустився вниз на кілька сходинок. Деякий час обидва вивчали один одного.
– Це несподівано для мене, – сказав врешті хлопець. – Але я радий. Тільки не треба було цієї ілюмінації. І де ти взяв вогняне перо? Я ж його сховав...
«Якщо я зараз розсерджусь, буде ще гірше, – подумав він. – Та й перед Германом незручно».
– Знайшов, коли переносив твої речі з мансарди вниз, – оком не моргнувши, відповів домовик.
– Навіщо?!
– Тепер це моя кімната. Господарі не живуть на мансарді.
– Господи! – вирвалось у Марка. – У своєму домі я житиму там, де хочу!
– А де мені тоді спати? В комірці під сходами? Та мене всі засміють! А те, як його, вогняне перо я знайшов у шухляді письмового столу. Потайній. Прикольна штука! Ну, й книжок тут! А пилюки... Тихо-тихо... – зупинив сам себе домовик. – Я знаю, що ви в Королівстві схибнуті на книжках. Я нічого проти них не маю, але скажи, щоб не кусалися, коли я з них пил витрушую!
Марко зайшовся сміхом аж на канапу впав.
– Цікаво, що я сказав смішного? – образився домовик.
– Вибач, ой, вибач! Видно, що ти нетутешній! Звідки ж ти взявся?
– Е, це довга історія. Якось розкажу. Але спершу годилося б обговорити умови моєї праці.
– А вечеря буде?
– Вечері я не готую. На сніданок я п’ю каву з вершками та цукром. Із зіллячком я зав’язав.
– З чим?
Пусте. Довго пояснювати. До речі, я можу піти на деякий компроміс, задля поваги до Королівства, але так, щоб не порушувати Статуту. Мене ж можуть позбавити ліцензії, якщо ми не укладемо угоди.
– Добре, – зітхнув Марко. – Давай сюди угоду.
– Прошу!
Спрячик свиснув, і двері до кабінету відчинились самі.
– Ні, не ці!
Він знову свиснув – і відчинились інші двері, до батькової кімнати. І там домовик попрацював вогняним пером.
– Господарю, тепер це твоя кімната.
– Мене звати Марко.
– Це у вільний від роботи час. В угоді все написано.
Спрячик показав на стіну й похвалив сам себе:
– Класно!
– Що?
– Перо.
– Це магічне перо.
– Один дідько! Класно малює.
– Про що ви говорите? – здивувався Герман, і собі дивлячись на стіну.
– А, ви не бачите! Суть магічного пера полягає в тому, що написане ним бачить лише той, для кого воно призначене. Після прочитання воно зникає. Мені здається, що в такому вигляді угода не матиме сили.
– Хе! – хмикнув Спрячик. – Я маю її на папері в трьох примірниках. Один – мені, другий – тобі, а третій – для Колегії.
– То навіщо було брати вогняне перо?
