– Здається, то був рукопис, – мовила Соня. – Який він зовні, знають лише Ясько й Мацько. Вони були єдиними свідками. Тому й приснилися мені сьогодні. Не переймайся цим, золотко, то просто сон. Я боялася розпитувати про це батька. Він був дуже чесною людиною й ніколи не губив книжок. Тому й помер через те з горя. Знаєш, книжки змінюють світ, коли в них вірять. Так завжди казав мій батько.
– Звісно, змінюють. Люди вірили навіть тому, що я писав у газеті. Тільки писав я там дурниці і заради грошей. Досі соромно. Як ти гадаєш, сонечко, багатьох людей ти вже навчила читати? А то я б випустив газету і помістив би в ній оголошення, чи не знає хтось про цей рукопис.
– Дорослі не хочуть учитися. Їм би лише до Королівства. Якби королева Олімпія видала такий указ, що до Королівства можуть приїжджати освічені люди, вони б швидко навчились. А так навіщо? Але вона вважає, що це порушення прав людини. Якби я була королевою, то діяла б рішучіше. І не дозволяла б, щоб мої укази не виконувались без згоди Старих!
Очі в Соні гнівно заблищали. Вона теж зірвалась і забігала довкола столу. Довелося Тигрисику її зупинити. Він лизнув Соні щоку й пробурмотів розчулено:
– Я вас так люблю! А де наші полуниці з вершками?
Була десята година вечора, коли потяг прибув до столиці. Герман куняв на лаві в цей історичний для нього момент і довго не міг пробуркатися, протираючи заспані очі. А, може, просто боявся вийти на перон, де його, ймовірно, затримали б як небезпечну особу. Тепер Марко зрозумів, що є незвичайним у цьому чоловікові. Він посміхався не так, як люди з Королівства. У нього не було посмішки всередині. Добре, що в темряві, при світлі ліхтарів це не впадало в очі. Видно було, що в столиці нещодавно пройшла дуже сильна гроза, навіть буря. Всюди блищали калюжі, а земля була всіяна зламаним гілляччям і зірваним листям.
– Ми принесли з собою негоду, – пожартував Марко, хоч обидва пасажири розуміли, що винуватець бурі був один.
Герман подивився на темне глибоке небо, звідки віяло запахом невидимих хмар.
– Я б не хотів завдавати комусь клопоту, – мовив він. – Та я справді тут нікого не знаю. Я чув, що в Королівстві не вимагають рекомендацій.
– Чого? – не зрозумів Марко.
– Ну, таких листів. Ти приходиш із ним, і тебе приймають.
– А хіба не краще просто поговорити з людиною?
На це Герман не знав, що відповісти. Правда, він міг сказати, скільки пройдисвітів і шахраїв вештається в імперії, заробляючи собі на життя коштом довірливих людей. Однак навіть шахраї виявлялися значно кращими за донощиків і крутиголовців, котрі полювали на тих, хто пише або читає книжки. Вони не палили книжок, не арештовували людей і не тримали за ґратами за те, що ті думали по-іншому. В Імперії є одне щастя – не впасти в око крутиголовцям й прожити тихе життя. Проте Герман не побажав би нікому такого щастя. Він також посоромився зізнатись цьому хлопцеві зі шляхетними манерами, що не планував утікати. Просто хотів покінчити з життям, кинувшись у води Межової ріки. Адже навіщо жити письменнику, котрому не можна писати і не можна донести написане до читача? Проте у воді він вирішив пливти, доки куля стражів не обірве йому життя або доки вистачить сили. Він не знав про існування невидимої стіни посередині Межової ріки, і тому вона пропустила його. А в небі літав сліпучо-білий птах, котрий виробляв такі трюки, як Чайка Джонатан Лівінгстон, герой книжки, яку він прочитає уже в Королівстві (маленька книжечка з білою чайкою на обкладинці), і тоді згадає тінь, що супроводжувала увесь його шлях. Ця пташка відвернула увагу стражів від утікача.
– Тут недалеко, – сказав Марко. – За два квартали.
Він вдихнув запах садів, що ховались у темряві, аби вгамувати хвилювання. Можливо, деревам було тісно поміж будинків, а, можливо, будинкам – серед дерев, бо люди не завжди думають про те, якими великими й крислатими виростають деякі дерева. У сильний вітер гілля стукало у шибки й могло їх розбити. Будинки споруджували з цегли, що від постійної вологи кришилась, а в кімнатах панував присмерк. Хоча дерева мали право жити в місті. У Королівстві правами користувалися не лише люди й тварини, а й дерева. Тож десь років сто тому дерева почали записувати до Книги дерев, де зазначали їхню породу, вік, висоту, потреби, рекомендації щодо догляду. Якщо дерево росло в не властивому йому місці, його пересаджували. Король Деміан Милосердний написав книжку «Земля для всіх», знамениті слова з якої були викарбувані на фронтоні Публічної Бібліотеки:
«Ми повинні захищати тих, хто не може захистити себе сам». Зокрема він вважав, що король мусить відповідати за все особисто і давати іншим жити в спокої й достатку. На те його й обрали, щоб він служив людям. Тому кожен король в цій країні мріяв пожити й собі колись простим громадянином. У молодості кожен житель Королівства мріє про те, що зробив би він, якби став королем, у зрілому віці дякує долі, що уникнув цього тягаря й королівських клопотів.
