– Дедушка, ти шо, не понімаєш? Хіба можна пускати будь-кого у Вампірнет?! І що значить, комп не хоче? Крім прав, у нього є обов’язки. Не думав я, що доведеться вдаватися до цього, хоча мене й попереджали, що в тебе дах поїхав...
Програміст вийняв з кишені скляночку.
– Екстракт часнику. Вмерти не вмреш, але серцевий напад може трапитися.
Він відкрутив пляшечку і понюхав, скривившись:
– Клас! Купив на чорному ринку.
У повітрі Стронцієвого помешкання запахло часником. Старий опир кинувся до дверей, але клятий програміст заступив йому дорогу і тицьнув пляшечку під ніс. І без того блідий, фон Стронціус аж посинів і почав задихатись:
– Пусти!
Ні, колись було по-іншому. Опир ніколи не виступав проти опира з такою зброєю. Як зіпсувався світ! Де той клятий стілець? Але стілець-підступець заховався за штору і тремтів від безсилої люті: на ногах програміст мав міцні армійські черевики. Стронціусу ставало дедалі гірше. Він захитався і почав сповзати на підлогу. Очі його благально дивилися на комп’ютер.
Тосик мав вибрати, і коли хтось після цього скаже, що комп’ютери – це лише машини, той останній йолоп. Тосик здобувся на писк, і на моніторі з’явився напис:
Чорт з тобою, вилупку! Давай вампірнет!
Отаке діялося того вечора в помешканні фон Стронціуса, і то лише був початок великої темної справи. Старий знову став потрібний, і мусив поновити всі контакти зі світом опирів. У глибині душі він був навіть цьому трохи радий. А щодо Тосикових прав та почуттів... Коли йшлося про власне життя, фон Стронціус не вагався.
Як бачимо, в Серединному світі, Королівстві та Імперії щось назрівало. І це ніяк не могло оминути Граничний світ. Мортіуса почали згадувати щонайменше в двох світах одночасно, тому дивно, що йому досі не гикалося. Колишній репортер «Поцейбічних і потойбічних новин», ні про що не здогадуючись, облаштовував джунглі для Тигрисика, випросивши у переліток саджанці терну й шипшини без колючок. А дикого винограду росло попід мурами Замку вдосталь. Ні Мортіус, ні Тигрисик не мали жодного уявлення про те, які на вигляд справжні джунглі, але це не так важливо. Добре мати якусь цікаву справу і, навтішавшись нею досхочу, шукати собі іншу.
Увечері, коли вони сіли за стіл на подвір’ї Замку, провівши поглядом кажана, Соня замислено мовила:
– Інтуїція мені підказує, що має щось трапитись. І сон приснився...
– Розкажи! – попросив Тигрисик.
– Еге ж, давай! – підтримав його Мортіус.
– Мені приснились Ясько з Мацьком. Вони кликали мене за собою. Отуди!
Соня показала на глухий кут, де росло три старі акації.
Мортіус зіщулився й подумав, що це місце в темряві має доволі зловісний вигляд.
– Це особливе місце, – зітхнула Соня. – Там у мого батька колись викрали рукопис однієї книжки.
– «Енциклопедії Королівства»?
– Ні, то був роман чи повість про людей, які понад усе в житті любили книжки. Мій батько отримав його від когось, не знаю кого. Для зберігання. Йшлося там начебто про книгоношу...
– Дивне слово «книгоноша». Той, хто носить книжки. Але будь-хто може носити книжки! Ну, сонечко, розповідай далі!
– Це темна історія. Трагічна! Мало що не кривава. Хтось підстеріг мого батька на шляху до бібліотеки й відібрав рукопис. Тато встиг прочитати лише назву. Його вдарили по голові...
– А то не могли бути місцеві люди?
– Навряд. Мого тата шанували.
– А якби їм добре заплатили?
Соня розсердилась:
– То у вас, у Серединному світі, за гроші вбивають людей!
– Чому тільки в нас?
Тигрисик дуже не любив, коли в його присутності хтось сварився, і одним помахом хвоста перекинув цукерничку на землю.
– Тигрисику! – докірливо зойкнула Соня, бо то була їхня єдина цукерничка.
– Я не хотів, – буркнув тигр. – До речі, в Королівстві мене ледь не втопили крутиголовці. Я думаю, що на твого батька, Соню, напали саме вони. Видно, їм кортіло першим прочитати ту книжку.
– Або віднести її до Клубу книголюбів, – сказав Мортіус. – Цікаво, чи він ще є у Львові?
Він замріяно подивився кудись на захід, куди вже сховалося велике червоне сонце. А потім подивився на Тигрисика. Звісно, той піде з ним навіть до Антарктиди, втім, там безпечніше, ніж у великому місті. Потім Мортіус подивився на схід, де було зовсім темно, і подумав, що давно не отримував звісток від Онися та Люцини. Він вірив у інтуїцію дружини. Коли життя стає одноманітним, тоді починають згущуватися хмари. Мортіус відмахнувся від обох вечірніх краєвидів, а тоді спитав по суті, як у детективі:
– Навіщо було відбирати рукопис? Не думаю, що для того, аби загорнути в нього масло.
І одразу згадав свого інформатора, діда Пилипка, нехай і йому гикнеться в Серединному світі. Якщо має щось статися, то воно зачепить усі світи. Невідомо, як це відбувається, але думки не знають кордонів.
Соня знизала плечима:
– Хіба я знаю? Може, в книжці було щось важливе.
– А тираж? Варто поцікавитися, чи в бібліотеках Королівства є щось про книгонош. Я завтра ж туди вирушу.
Мортіус схопився й забігав довкола столу, доки Тигрисику не набридла ця метушня і він не буцнув таточка головою в груди. Мортіус упав на землю і захихотів, бо тигрові вуса лоскотали йому підборіддя.
