– Бачиш, – сказала Люцина братові, коли вони залишились самі, – як треба діяти. Вчіться у котів, Ваша майбутня величносте!
– Я переживаю за тебе. Не дівчаче це діло – воювати з крутиголовцями.
– Еге ж, моя справа сидіти на вежі й махати білою хусточкою! Ти що, маєш мене за ідіотку?
– Знаєш, – примружився Серпень, – чим більше я тебе пізнаю, тим страшніше мені стає за Королівство. Чого тільки була варта ваша поїздка на автомобілі з тиграми. Шкода, що мене з вами не було...
– Так, ми непогано розважились. І не залучити Мортіуса тепер було б великою помилкою.
Потім, опинившись у своїй кімнаті, Люцина залізла з ногами на крісло й зробила те, що колись вчила її мама: ворожити по книжках. Найкраще для цього пасувала «Енциклопедія Королівства». Зважаючи на те, що вона була майже дорослою і до того ж принцесою, книжкові гноми її вже не щипали, а просто чемно відмовляли. Втім, цього разу вони чомусь не з’явились. Люцина сказала навмання:
– Триста тридцять дев’ята сторінка, третій рядок згори!
І ось що вона там прочитала:
«Світ стане досконалим аж тоді, коли держави не розділятимуть кордони.»
Не можна сказати, що ці слова її влаштовували в даній ситуації, бо ж Люцина мало що тямила в політиці, однак вона думала над ними, доки не заснула. І це сталося доволі швидко.
...Королева Олімпія давно вже не ворожила на книжках. У неї не було на це часу. Але тепер, коли довкола неї тихо посопувала світла літня ніч і до кімнати котились хвилі матіолових пахощів, вона згадала цю милу забаву й розгорнула «Енциклопедію Королівства» на 267-й сторінці, другому рядку знизу й прочитала:
«Хто не слухає власного серця, може потім не знайти його в собі.»
Вона зітхнула, ще раз перечитала лист від діда Пилипка й сіла писати відповідь, таку саму коротку, як ця липнева ніч. Але що вона там писала, не можна було прочитати по обличчю. Риси її обличчя залишались такі самі тверді, як під час зустрічі з імператорським послом. Втім, так і не дописавши листа, вона його зіжмакала і вкинула у кошик для паперу. Чомусь згадала про Старих, котрі давно не обзивались, але були готові втрутитись, як тільки вона вчинить щось на власний розсуд. Звісно, це її дратувало, особливо зараз, коли від Імперії семимильними кроками наближалась загроза. Вони не погодяться з її планом, яким би він не був. Але хіба вона винна, що так мало прожила в Королівстві? І так міцно зрослася з ним, що Серединний світ здається їй чужим.
Олімпія пішла до спальні й відгорнула ковдру. На подушці вона побачила шоколадну цукерку. Коли вони з Люциною жили у Львові, то на великі свята купували сто грамів найдорожчих і найсмачніших цукерок «Спартак». Лице її розпогодилось і стало таким самим, як колись у Серединному світі, що приніс їм з дочкою стільки смутку й водночас радості.
– Завтра я знатиму, що робити далі, – сказала собі королева й з’їла цукерку.
Найкраща її подруга загинула багато років тому, і їй не було навіть кому пожалітись. Єдиними її друзями залишались книжки. Особливо ті, що вона возила по великих і малих містах, берегла від дощу й намагалася віддати в добрі руки. Якби вона мала зараз хоча б одну з цих книжок... то розгорнула б, наприклад, «Втечу звірів» і прочитала таке:
«— Я хотів би спитати, чи хтось не турбував вас минулої ночі?
– Тобто, чи не бачили ви Єдинорога? – втрутилась Доня, бо не любила довгих церемоній.
– Єдиноріг – білий, а я – чорна, – відповіла Ворона».
Тієї ночі Мортіус, як завжди солодко спав, але його розбудив дзенькіт розбитого скла. Він підхопився, а Соня з переляку сховала голову під подушку, подумавши, що це знову банда на мотоциклах приїхала нищити книжки.
– Що це в біса таке?! – вигукнув Мортіус, побачивши за розбитим вікном Тигрисикову фізіономію. Але мовив так, для годиться, бо що б не робив Тигрисик, він не міг на нього сердитись. – Ти що, знову намагався спіймати світлячка?
– Ні, таточку, я намагався тебе розбудити.
– Господи, – зітхнула Соня, — хіба не можна було знайти іншого способу?
Тигрисик волів промовчати.
Мортіус підійшов до розбитого вікна й зіщулився від холоду.
– Ти вже не такий малий. Треба було постукати в двері. Гадаю, вони б витримали. Ну, що там сталося?
– Ясько і Мацько. Вони хочуть вас бачити. Скоро півні закукурікають, тож покваптеся.
«Еге, – втішився Мортіус. – Чуло моє серце, що щось назріває!»
Ясько і Мацько глибоко шанували Мортіуса, бо той придумав, як звільнити їх від прокляття господаря цього замку. Тепер вони могли подорожувати по всіх світах, надолужуючи втрачене. Оскільки, як усім привидам їм було важко матеріалізуватись, і голосу вони не мали, то Мортіус задля приємності спілкування зробив спіритичну дошку, на якій півколом були написані літери й цифри, а порухати одноразовою пластиковою скляночкою привиди могли. Мортіус навіть міг би взяти в них інтерв’ю, але тепер Ясько і Мацько були йому наче родичі, та й він охолов до репортерської діяльності. Він раніше спеціалізувався на готичних репортажах для газети «Поцейбічні і потойбічні новини».
Одягаючи халат поверх нічної сорочки, Соня сказала урочисто:
– Мені завжди сняться віщі сни.
