– Де наша спіритична дошка?
– В кабінеті.
– А де наші гості?
– Чекають у кабінеті, – повідомив Тигрисик. – У них якась дуже важлива справа.
Те, що довідались Мортіус з Сонею від привидів, було справді дуже важливим, бо ж хіба він не сказав: «До зустрічі у Львові!»? Коли з першим криком півня Ясько й Мацько дематеріалізувались, Соня подивилася в очі Мортіусу так, що його серце затремтіло наче спіймана пташка.
– А ти певна, що тобі туди можна? – спитав він.
– У нас із тобою одна душа на двох! – відповіла Соня й кинулась йому на шию.
Мортіус хитнувся, але вистояв. Він згадав, яку нечувану відвагу виявила його майбутня дружина під час врятування Королівства, і більше не вагався.
– Треба подумати, що нам взяти з собою.
– Мене, – нагадав Тигрисик.
– Це небезпечно для тебе. А що як тебе візьмуть у заручники?
– Дурниці! – заявила Соня. – Я видеру очі кожному, хто насмілиться до нього наблизитись. Я вже не така, як була. Мені тепер нічого не страшно!
– Бо я з тобою, – широко всміхнувся Мортіус.
Не думав – не гадав дід Пилипко, що він така поважна персона, на яку полюватимуть, ніби на дичину. Як у старі добрі часи... Не те, щоб він шкодував за ними, але молодість – таки гарний час, і він провів його надзвичайно бурхливо. Шкода, що ні друзів, ні ворогів не залишилось. Повернувшись із закладу під назвою «Зелений гай», він вирішив нікуди не пхати носа і брати приклад зі своєї черепахи Зосі, котра не переймалася ні політикою, ні чемпіонатом з футболу, ні відсутністю гарячої води в літній період і позирала на світ мудрими карими очима. Але такими вже були дід Пилипко з Мортіусом, вважаючи нудьгу більшим лихом, ніж бандитська куля чи вовкулачі зуби.
Вдома дід Пилипко перекусив і увімкнув телевізор, бо ж треба знати, що відбувається в Серединному світі (так він називав його, маючи тепер стосунок до Королівства). І як на ловця звір біжить, так на старого наскочив диктор львівського телебачення:
– Щойно нам повідомили, що в одному з комп’ютерних клубів невідомі особи вчинили замах на системного адміністратора, намагаючись вилучити з інтернету книжку. Дивіться прямий репортаж з місця події.
Після цього показали жертву, хлопця років двадцяти з підбитим оком і подряпаною щокою, який уже вийшов із шокового стану, бо був дуже злий.
– Я не міг второпати, що цим дебілам від мене треба. Ті дві волохаті мавпи навіть не знали, як увімкнути інтернет!
– Може, вони були в нетверезому стані?
– Вони з Марса звалились, ці ідіоти. Вони навіть читати не вміють!
– Розкажіть, як усе було.
– Ну, прийшли дві мавпи, заплатили гроші за годину інтернету, сіли... Дивлюся, а вони нічого в тому не тямлять, ну, підійшов, питаю культурно: «Що вам конкретно треба, хлопці?»
«Книжечку одну.»
«Нема проблем. Скажіть автора, назву книжки.»
«Автора не знаємо, назва «Книгоноші з Королівства.»
«Ноу проблем». Бачу, що ті гопи нічого не кумекають, сідаю, знаходжу. «Читайте, – кажу. – Певно, кльова книжка.»
«Ми не читаємо книжок. Нам не вільно читати. Нам треба, щоб цієї книжки тут не було.»
«Я не Господь Бог, — кажу. – Ви що, того?..»
«Роби, що кажуть!»
«Ви що, не доганяєте? Вилучити книжку може лише той, хто її там помістив!»
«А як вона в тебе опинилась?»
Розумієте, я не витримав і почав на них гнати. А вони – на мене...
– Діла, – пошкріб підборіддя Пилипко. Он воно що...
– Вони ще мишку поцупили, лазерну... – пожалівся подряпаний хлопчина.
– Ну, звісно, довгомуди! – вигукнув дід Пилипко. – Де Мортіус? Треба Мортіуса!
Сам він тямив у інтернеті не більше за отих двох злодюг. Але розумів, що всі його напасті пов’язані з книжками: їх або палять, або крадуть. А вже потім усе інше: революція, війна...
– Краще б тих книжок на світі не було! – аж сплюнув дід Пилипко й додав: – І телевізора.
...Наступного дня старий подався до комп’ютерного клубу, що був поряд із гастрономом.
– Що вам, дєдушка? – спитав його стрижений наголо пацан.
– Книжечку одну.
Видно, той, як його, системний адміністратор, телевізор не дивився, бо не виявив жодного страху. Мав такий пом’ятий вигляд, ніби спав, поклавши голову на клавіатуру. Он і букви відбились на щоці...
– Тут не книгарня. І в мене технічна перерва.
– А де книгарня? – з острахом глянув Пилипко на довгий ряд комп’ютерів, які, здавалося, скалили до нього зуби.
– Звідки я знаю?! Десь у центрі бачив.
Довгенько довелось походити старому, поки він знайшов одну книгарню. Там, де були раніше, їх не виявилось. Нарешті знайшов якусь, тільки трохи дивну. На одній половині продавали дезодоранти і пральний порошок, на іншій – були книжки. Дуже багато книжок, може, навіть сто.
– Перепрошую, – мовив старий до білявої кралі, що похмуро чистила нігті. – Я шукаю одну книжечку. Називається «Книгоноші з Королівства».
– Нема такої.
– Мені дуже потрібна, для онуки.
– Беріть «Енциклопедію для дівчаток». Або «Гаррі Поттера». Хоч шість томів.
Пилипко з жахом подивився на купу грубезних книжок і аж відсахнувся:
– Ні, мені треба «Книгоноші з Королівства»...
– Нєт, говорю вам на человечєском язикє! – чогось перейшла на чужу мову краля з фарбованими патлами.
– Тьху! – сплюнув дід Пилипко й вийшов.
