Він натрапив ще на одну книгарню поряд із зоомагазином «Природа». Там ним розмовляли привітніше, але про «Книгонош з Королівства» не чули. Сказали, що розпродують старі книжки, бо тепер у приміщенні крамниці буде кафе. Втім, було б логічніше, якби книжка була розпродана. Врешті, дід згадав, що на вулиці Привокзальній бачив ще одну книгарню. Він був такий знервований, що поперся туди пішки, забувши про трамвай №6.
– Ніколи не чула! – похитала головою пристойна старша пані, з тих, що ходять в капелюшку. – А яке видавництво її видало?
– Не знаю. Може, навіть не з Серединного світу.
– Перепрошую?
Дід Пилипко махнув рукою й почвалав до виходу.
– Шановний! Мені дуже шкода. Може, я попитаю на гуртівні. Ви не могли б зайти сюди в середу?
Дід Пилипко обернувся, зняв капелюха і вклонився:
– Красно дякую, пані. Я зайду ще раз.
Старша пані аж зарум’янилась од утіхи, а Пилипко подумав, що цей світ не такий вже й поганий. Адже він прожив у ньому ціле життя і звідав усякої влади, від чого став мудрішим. А що в ньому знову прокинувся галантний львів’янин, хай навіть трохи батяр, то це для його справи навіть підмога. Вихованого чоловіка вислухає кожен.
Отож, трохи замріяний, пан Пилипко сів на шістку, щоб у центрі пересісти на двійку, бо з пенсійним посвідченням міг їздити трамваями задурно зрання до смеркання. З вокзалу їхало чимало люду з валізами і клунками, але якась чемна дівчинка поступилася йому місцем, хоча дід Пилипко ніколи не вимагав, аби хтось робив це задля нього, бо молоді тепер не мають здоров’я. Він подякував на цілий вагон:
– Дай вам, Боже, панночко, порядного чоловіка!
І йому було приємно, що панночка густо почервоніла, а не заіржала, як кобила. «Ні, світ ще не такий зіпсутий,» – зворушено подумав Пилипко, і згадав Люцину. Не кожен може похвалитися знайомістю з королівною. Дід проїхав дві зупинки й на третій мав виходити, коли до трамваю зайшов чоловік, німий, з тих, хто продає образки, церковні календарі й рецепти від Ванги або таке, що соромно читати. Щось він одразу запримітив у Пилипкові вченого чоловіка й, вийнявши з наплічника доволі грубу книжку, поклав тому на коліна. Вони, німі книгоноші, так роблять, аби люди подивилися, погортали, подумали, чи варто купувати. Та поки дід виймав окуляри, хтось упав йому на коліна, а потім у вагоні почувся вереск, ніби два коти б’ються між собою. І в тому замішанні книжка, яку він мав подивитися, щезла. Пилипко широко розтулив рота й заволав:
– Людоньки, книжку вкрали! Ґвалт!
– Але тут чиясь рука міцно стисла йому плече:
– То не твоя книжка, дєдушка, пойняв?
А далі Пилипко побачив, як з середніх дверей двоє вовкулак тягнуть того нещасного німого каліку. Старий хотів крикнути, але біля його вуха клацнув зубами третій вовкулака, і він принишк.
Тут би зупинитись дідові, але якась сила наче взяла його за комір й потягнула далі на розшуки загадкової книжки, що мала, безперечно, стосунок до Королівства. Хоч там він і не бував, але задля Люцинки та її мами ладний був пожертвувати й так осоружним життям пенсіонера. Вийшовши з шістки, дід не пересів на двійку, а почимчикував пішки, щоб оговтатися. У центрі надибав ще один комп’ютерний клуб, що називався «Павук». Зайшов досередини і заледве не оглух від музики, що, здавалось, перла з кожного комп’ютера. Дід Пилипко дечого навчився від Мортіуса, котрий завжди йшов по свіжих слідах, кому вовкулаки не раз клацали зубами над вухом. Бо це, здається, був той самий клуб, в якому довгомуди поцупили мишку. От дурні! Тих мишей аж кишить по старих підвалах. Але, видно, лазерні мишки особливі. У Королівстві взагалі бувають зелені, сині й оранжеві миші. Дідові пощастило: при вході сидів той самий юнак із підбитим оком. А за комп’ютерами розважалися двоє хлопчаків років десяти.
– Перепрошую... – чемно мовив дід Пилипко, знімаючи капелюха.
– Що вам, діду? – похмуро спитав системний адміністратор. – Ксерокс у взуттєвому магазині.
– Та мені не ксерокс, прошу пана. Шукаю для онуки книжку.
– Тут вам не книгарня.
– Бачу, що не книгарня. У книгарні нема тієї книжки. Ти мені пошукай її в комп’ютері, тільки не знаю, в якому.
– Ага, – мовив хлопака. – Книжечка вам потрібна. Часом не «Книгоноші з Королівства»?
– Еге ж, – невинно посміхаючись, підтвердив дід.
– Назад! – закричав адміністратор і вихопив перцевий балончик, такий самий, як у Мортіуса. – Уб’ю!
Дід Пилипко прожогом вискочив за двері. Ну, й молодь пішла! Старого діда боїться. А якби його інфаркт ухопив?
