– Не сумніваюся. А тобі не здається, Сиволапе, що цю інформацію слід було передати її величності? – сказав ущипливо Марко, і в коліно йому боляче вп’ялися пазурі короля котів.
– Ні, не здається. Яке я маю право видавати цих людей? Нехай роблять те, що велить їм серце.
– І потрапляють до в’язниці в Імперії?
– Ти помітив, що коти ніколи не потрапляють до в’язниці? Ну, добре, якщо даси слово мовчати, я відведу тебе до одного цікавого місця.
– Ти ж знаєш, що я мовчатиму.
Марко озирнувся на освітлене вікно.
– Хто там у тебе?
– Герман. Пише роман про книгонош із Королівства.
– Навіщо писати те, що вже написано? – пробурчав Сиволап, але Марко не розчув його слів.
Що й казати, коти – таки дивовижні істоти, і людям є чого в них повчитися. Чимало з нас хотіло би бути котами, тільки їм незручно в цьому зізнатися.
Відколи Королівство покинули крутиголовці, тут знову стало безпечно ходити вночі. Марко із Сиволапом ішли посередині вулиці. У будинках майже не світилося, либонь, була дуже пізня година. Вони йшли, а Герман, забувши про час, писав книжку, що жила в нього в голові. Він боявся, що потік слів раптом зупиниться й доведеться опинитися віч-на-віч зі своїм справжнім життям – життям вигнанця в чужому домі, чужій країні. Примари минулого стояли не за вікном, а просто за його плечима. Навіть коли від напруження почали пекти очі, а на пальці від олівця з’явився пухир, і він, погасивши світло, впав на ліжко, слова не відпускали...
У темряві навіть знайомі місця видаються незнайомими, тому Марко міг знати напевно лише те, що вони прийшли кудись на околицю. Свідомо чи несвідомо, Сиволап змушував його пролазити крізь дірки в живоплоті, перетинати чужі садки й городи. Кіт геть намок від роси й ніби зменшився.
– Сюди, – сказав він, – спиняючись коло великого дерева, за яким вони могли сховатись удвох.
– Тепер тихо. Дивися уважно, щоб ми нічого не пропустили!
Марко мовчки стерпів, коли у плече йому вп’ялися Сиволапові пазурі. Праворуч біліла стіна якогось будинку.
– Тихо, йдуть!
На стежині, що її проклало місячне світло, з’явились дві темні постаті з наплічниками. На голові вони мали не надто світлі, але й не цілком темні панамки. Одна мить – і незнайомці зникли за рогом будинку. Чуйне Сиволапове вухо вловило навіть їхній подих і те, як трава зігнулася й одразу випросталась. Марко не чув цього, але міг собі уявити.
– Тепер до вікна! – скомандував кіт.
Він шаснув у кущі, ведучи за собою трохи збентеженого хлопця, бо підглядати було негарно. Єдине освітлене вікно затуляли штори, але завжди між рамою і шторою утворюється шпарина. То був старий будинок, добряче занедбаний, зарослий кропивою. Марко притулився щокою до стіни й зазирнув у вікно. Кремезні незнайомці стояли до нього спиною, зате він добре чув їхні голоси.
– Нас тільки двоє. Більш не буде нікого, – сказав один з них.
– Нічого, – відповів господар цього дому. Голос, безперечно належав старшому чоловікові. – Ну що, так і не було від твого Тимоша звістки?
– Ні, – сумно відказав гість.
– Не хвилюйся... Ти обов’язково його знайдеш!
– Як не знайду, жінка сказала, що сама піде. Мушу знайти.
– Завше треба сподіватися на краще. А ти, Северине? Що у тебе чувати? Скільки вже твоя донечка там?
– Півроку. Серце моє пече вогнем. Спати не можу. Чому вона мене не послухала? Їй же тільки сімнадцять...
– Діти, діти, – зітхнув господар. – Либонь, у них душа – як пташка, слухається свого серця, а не батькового чи материного. Раніше було безпечніше. Книгоноші ходили, скільки себе пам’ятаю. Видно, справи в Імперії не надто добрі, якщо наші люди так їм на заваді.
– Мій батько теж був книгоношею. Але повернувся. Мене він не пустив. А я й не наполягав. Не вдався я в нього...
– Бува й таке, – сказав господар. – Се залежить від вдачі. З тебе ж такий палітурник, що ліпшого не знайдеш. Хтось іде, а хтось мусить лишитися.
– А тепер не боїшся, Пилипе? – трохи іронічно спитав Северин, у якого зникла дочка.
– Ні, тепер не боюся!
– Ну, що, хлопці, я відвезу вас куди слід, а там нас зустріне, самі знаєте хто.
– O! – обидва чоловіки одночасно зітхнули, а Пилип іще й додав:
– Невже я його побачу? Скільки ж він живе на світі, хотів би я знати? Ще мій дід про нього розповідав...
– Скільки треба, стільки й живе. У нього життя неміряне. Ну, з Богом, хлопці! Я би з вами пішов, але нам із Серденьком не можна лишати свій пост.
Марко мало не зойкнув.
– Тихо! – прошипів кіт.
Від різкого болю хлопець отямився й подумав: «А чому б не Онисько? Він – не простий чоловік. Тільки це не його дім, як на те пішло.»
Через якийсь час на дворі з’явилися три людські постаті й песик. Марко занепокоївся, щоб Серденько не видав їх з Сиволапом, проте цей маленький рудий песик, очевидно, був такий самий непростий, як і його скромний господар, що все життя працював прибиральником у школі...
Завівся мотор, і невидима машина від’їхала, а двоє нічних спостерігачів залишилися самі. Кіт подивився на місяць і сказав:
– Коли місяць почне наростати, повернеться мій син Фелікс. Він чудовий розвідник.
