Перше, з чим їм довелося зіткнутись, – це з опирцем Матієм, котрий вирішив полякати не тільки бібліотекарку Ганнусю. Напевне, були б ще якісь небезпечні трафунки, але, на щастя, почало розвиднятися, і всі, хто був у бібліотеці, вирушили відсипатися. Мортіусу все ще пекли очі, й читати він не міг, що дуже тривожило Соню, котра вмостилася з ногами у фотелі й поринула в читання дитячої книжечки. Коли їй було неспокійно на серці, вона завжди читала дитячі книжки. Вони випили всі запаси чаю та кави і аж тоді вирушили надвір. Спочатку провели Ганнусю з кицькою, яка не хотіла розлучатись із Феліксом, але, гадаю, ці двоє домовилися про зустріч. Тоді відпровадили пані Терезу. Вона була така вимучена, що думала тільки про сон. Власне, те, що відбувалось уночі, більше нагадувало сон, ніж звиклу реальність. Проте, як і Ганнуся, пані Тереза дала прибульцям з Королівства телефон і адресу й запросила їх на вечір у гості. Наостанок Фелікс повів тих, що залишилися, до діда Пилипка.
– Взагалі, – сказав котячий принц, – я повинен звітуватися лише перед Його Величністю. Проте мушу також допомагати вам інформацією. Отже, наскільки мені відомо, тут немає книгонош із Королівства...
– То я, виходить, задарма дістав перцем в очі? – образився Мортіус.
– Ти захищав бібліотеку! – обурилася Соня. – Де б іще випала така честь?
Мортіус скривився:
– Справді, в Імперії я отримав би кулю в чоло...
Фелікс продовжив:
– Значить, так. Тут з’явився новий Повелитель, котрий теж шукає книгонош, але таких, що носять одну єдину-книжку, відому як «Книгоноші з Королівства». Його підлеглі нападають на бібліотеки й комп’ютерні клуби, адже книжка може бути в інтернеті.
– А що я казав тобі, Соню, нам треба було давно провести в Замок інтернет. Думаю, що вилучити книжку з інтернету доволі просто, але її можна зберегти на дисках.
– «Справжні книжки не горять у вогні...» – продекламував Фелікс. – І так далі. Ви що, досі не зрозуміли, яка мета Повелителя, до речі, посланця Імперії?
– Ні! – відказали усі троє.
– Знайти того, хто помістив книжку в інтернеті, відібрати в нього оригінал. Ну, і...
– Вбити? – зойкнула Соня.
– Я б сказав, знешкодити раз і назавжди.
– Ясно, – почухав голову Мортіус і смачно позіхнув. – Так ясно, що далі нікуди. Ти казав, що діда Пилипка вдарили по голові грубезною книжкою?
– Бо цей літній пан вештався по комп’ютерних клубах і книгарнях. За ним стежило двоє довгомудів і, можливо, одна відьма. Ліпше пошукати згодом безпечніше місце.
– Я під землю не полізу! – заявила Соня. – Правда, Тигрисику?
– У Серединному світі немає безпечних місць, – зітхнув Мортіус. – Ходімо до діда!
Пані Тереза тихенько відчинила двері, зазирнула до Юркової кімнати, потім до Оленчиної. Ті спали, наче після купелі. А тоді почала стелити собі постіль, і під подушкою знайшла зелену папку, до якої була приліплена картка: «Вітаємо з Днем народження!»
– Ґеть здуріли... – пробурмотіла вона, бо день народження у неї мав бути через два місяці. А далі подумала, що це не має жодного значення, і їй стало дуже приємно.
То вона розв’язала зелену стрічечку й розгорнула папку, в якій виявився зшиток із роздрукованих на принтері аркушів. На титульній сторінці було написано: «Книгоноші з Королівства». Автор невідомий. Пані Тереза мало не впала. От молодці! Знайшли книжку в інтернеті. Треба негайно зв’язатися з Мортіусом і Ганнусею. Жінка глянула на годинник: 5.30. Ні, з цим доведеться зачекати. Пані Тереза пригорнула до себе папку. Ким би не були оті Мортіус, Соня і Тигрисик, але вони непогані. Вона вирішила зробити копії й подарувати одну Ганнусі. У неї в крамниці є ксерокс.
– Так, – бурмотіла вона, – а одну копію покласти в банк. Дочка із зятем мали в банку скриньку, де зберігали гроші й коштовності.
І похвалила себе за мудре рішення.
Одне із правил збереження інформації в Серединному світі таке: «Не покладайся на комп. Зберігай дані ще на дисках. А ще краще – роздрукуй».
Оленка з Юрком посміялись із бабці, що солодко спала з рукописом на грудях. Вони поснідали, і Юрко вже збирався увімкнути комп’ютер, коли побачив на клавіатурі картку з власноручно написаним нагадуванням: «Провідати діда, якому на голову упала книжка». І подумав, що це навіть цікаво. Тітонька Гортензія завжди встрявала у якісь дивні історії. Він сказав до сестри:
– Ніколи не бачив травмованих книжкою! От якби комп упав на голову, то від діда, напевно, мокрого місця не залишилось би.
Вони ще помилувались поснулою бабусею, а Оленка мудро сказала:
– Взагалі, краще було би вручити подарунок після того, як ба зварить обід...
– Нічого, обійдемось! Чим швидше вона прочитає, тим краще.
– А як почне критикувати? – засумнівалась Оленка. – Як наша Марія Олексіївна: композиція, кульмінація, зав’язка... Б-р-р!
– Наша ба не така! Ходімо!
Вони купили в гастрономі кілька баночок йогурту та шоколадку для недужого діда Пилипка й невдовзі прибули за вказаною адресою. Біля під’їзду задерли голови й подивилися догори.
– Цікаво, з якого поверху могла впасти книжка? – замислився Юрко.
