У цьому будинку, очевидно, жило багато котів, бо всюди снували різнобарвні представники цієї шляхетної раси. У них вдома не було кота. Батьки боялися, що той подере меблі, а в тата нібито була алергія на котяче хутро. Може, й була, але в тих, хто любить котів, алергії на них не буває.
Діти піднялися ліфтом, у якому неприємно пахло дешевим дезодорантом.
– А якщо він не відчинить, то що? – занепокоїлась Оленка.
– Викличемо швидку.
Та в квартирі №89 допомоги явно не потребували. Звідти чувся веселий сміх і гамір.
– Дивно, – мовив Юрко, – здається, в діда гості. Може, підемо?
– Треба замельдуватись, як каже тітонька Гортензія. Що ми дійсно були. Та й гостинця передамо. От, скаже тітонька, які виховані діти, ґречні, відповідальні... А то ба нас вважає додатком до комп’ютера.
Аргумент був дуже вагомий і вони подзвонили, двічі, як наказувала тітонька.
Двері відчинила якась дивна жіночка, вбрана, ніби збиралася сходити на Говерлу.
– Добрий день! – привітався Юрко, котрий змалку приворожував протилежну стать чарівливою посмішкою.
Жіночка замислено подивилась на обох і спитала:
– Ви до кого?
З квартири почувся голос:
– Та це, либонь, небожата Гортензії. Хай заходять!
– Зачекайте хвильку, – сказала жіночка і зникла.
У квартирі щось загупало, загуркотіло, і на порозі з’явилася знову ота жіночка, тільки ще більше розпатлана та спітніла. Не можна сказати, що вона була дуже рада несподіваним гостям. Діти увійшли й побачили, що якийсь чоловік ставить на місце перевернутого стола. Дід Пилипко напівлежав на канапі. В нього була перев’язана голова. Оленка привіталась. Її посмішка безвідмовно діяла на осіб чоловічої статі від 16 до 116.
– Це вам, – і вона поклала пакунок з гостинцями коло діда.
– Дякую сердечно! Сідайте, діточки!
Юрко запитав діловито:
– Як ви почуваєтесь? Я бачу, до вас приїхали родичі. Напевно, тітка Гортензія дала їм телеграму.
Хтось за Юрковою спиною пирснув. Невже той чоловік?
– Та так... – зам’явся дід. – Провідати мене вирішили. Чом би й ні?
Оленка з Юрком помітили на колінах у старого симпатичну черепаху й зосередили увагу на ній.
– Як її звати? – спитала Соня.
– Зося. Єдина втіха на старості літ.
Та як виявилося, черепаха не була єдиною втіхою. Почувся страшенний гуркіт і в коридорі впали на підлогу двері з лазнички чи кухні.
– Я не хотів! – пробурмотів величезний тигр. – Вони самі впали...
І продефілював через усю кімнату, перекинувши стілець.
– Bay! – тільки й сказали Оленка з Юрком.
Поки фон Стронціус та його асистент солодко спали в трунах, відмежувавшись від житейських проблем, Тосик завершив роботу над вірусом, що мав знищити усі файли, які містили слова «Королівство» і «книгоноші». А потім випустив цю заразу в інформаційний простір. Дід Пилипко, Соня й Мортіус тим часом намагалися пояснити саме існування Тигрисика якомога правдоподібніше, і щоб не дуже вдаватись до брехні, бо, хоча Мортіус, як і всі репортери, володів цим мистецтвом бездоганно, однак соромився вихованця і своєї чарівної половинки. Жодного разу з їхніх уст не зірвались слова «Королівство» чи «книгоноші». Втім, Юрко та Оленка не потребували раціональних пояснень, чому тигр розмовляє і як він тут опинився. Вони були щасливі бачити таку незвичайну й милу істоту. Гладячи Тигрисика по голівці, Юрко спитав:
– А тітка Гортензія знає про Тигрисика?
– Краще б вона не знала! – виразно мовила Соня, стиснувши маленький міцний кулачок.
– Ясно! – пробурмотів Юрко. – Хто ж у таке повірить?
– У нас, у Королівстві.. – встряв раптом Тигрисик.
Настала запаморочлива пауза.
– То ви з Королівства? – прошепотіла Оленка. – Клас!
– Який клас? Який клас? – роздратовано кинув дід Пилипко. – З Казані вони, з Казані!
«Дивно, – подумали діти, – а як гарно по-нашому говорять».
– Наш Тигрисик наслухався казок, а вони завжди починаються: «В одному Королівстві...» – пояснила Соня.
– Добре, діти. Час вам додому. І приходити вже не треба. Мене є кому доглянути.
Одним словом, Оленку і Юрка випхали, і ті, мало не плачучи, пішли, бо тигр їм страшенно сподобався.
Юрко з Оленкою зійшли сходами вниз, де на кожному поверсі було по котові, але це вже їх не дивувало. Оленка підібгала губи, і на її личку виразно малювалась образа.
– Ходімо до парку! – запропонував Юрко.
Усю дорогу вони мовчали. Нарешті Оленці відступило й вона сказала:
– Не схожі вони на людей Королівства. Хіба що Тигрисик.
– Так, – погодився Юрко. – Особливо Мортіус. І говорить, як справжній львів’янин, і взагалі.
Діти зійшли стежкою вниз до яру, як і тоді, весною.
Тільки тепер на галявині сиділа компанія й гостилася. Це було просто обурливо, й, не змовляючись, брат із сестрою повернули назад.
– От якби ба довідалась, що нам погрожують! – раптом сказала Оленка.
– Вони ж не знають, хто ми.
– Але ти зареєстрував наші пошти, і, якщо вони не ідіоти, то рано чи пізно нас знайдуть.
На дні яру завжди було темно. Між торішнього листя пробивалася трава, довга й бліда, наче змучена життям. Навіть дивитися на неї було сумно. У сестри з братом не було жодної зброї, щоб захищатися від можливих нападників.
