Оленка з Юрком принишкли. Зі зникненням світла не стало чути трамваїв. Потім приїхала на таксі бабуся й розповіла, що електрики немає в цілому місті, і їй не вдалося зробити ксерокопію «Книгонош з Королівства». Вона почала готувати обід, а Юрко з Оленкою по черзі читали їй роман. Бабуся по дорозі встигла запастися свічками. То була якась нечувана аварія. Не їздили ні трамваї, ні тролейбуси, не працювали телевізори й комп’ютери, позачинялися банки й музеї... Справжній кінець світу.
Коли дід Пилипко вирішив продемонструвати Соні, як вони живуть у Серединному світі, тобто увімкнув телевізор, виявилося, що нема світла. Нема, то й нема. Білий день надворі. Дідові було не звикати, що електрика й вода періодично зникають. Мортіус вийшов у коридор і пересвідчився, що світла немає в цілому будинку. Взагалі, він рвався на вулицю, але Тигрисик привернув би занадто багато уваги кого не слід. Можна це зробити вночі, проте вночі йому могли пригадати старі гріхи. Мортіус приліг на канапу й миттю заснув. Соня все розпитувала й розпитувала діда, як воно тут, що було старому як бальзам на душу. Та коли він звернув розмову на політику, заснула в м’якому фотелі. Дідові муляло те, що він так неґречно повівся з небожатами Гортензії, і тому він не міг заснути. Йогурти вони розділили між собою, а тепер годилося піти вскубнути салати для Зосі. Тигрисик розлігся посеред хати й хропів, кумедно ворушачи вусами. Збираючись на вулицю дід міркував, чи витримає його голова ще один удар книжкою. Але він замислив провести невелике розслідування, і ніхто не міг цьому перешкодити.
Салату в городчику двірнички Наді дід посадив з її дозволу. Він вирвав кілька листочків, пустив черепаху на травичку, доручивши пильнувати дітям, яким довіряв, а сам присів на лавку. Його перев’язана голова викликала зацікавлення у сусідів, і вони почули все, що могли почути на цю тему. Кожен божився, що не знає, хто міг таке вчинити. Яйця, кульки зі сміттям, пакунки з болотом – це траплялося, але нащо кидати книжку, яка напевно коштує грубі гроші? Може, її кинули ті, що мають мерседес, з 25-ї квартири? Вирішили показати, які вони круті, й купили книжку. Врешті дідові набридла ця балаканина, і він почав з’ясовувати, чому немає світла. Холодильник же розморозиться. І згадав, що немає чим нагодувати гостей. Треба вертатися по гроші, лізти на восьмий поверх. Тут його чіпке око запримітило коцура Фелікса. Пилипко поманив його пальцем, але той навіть вухом не повів, відвернувши мармизу.
– Ви скажіть «киць-киць», – порадила пані Стефа. – А нащо вам той кіт?
– Хочу дещо сказати.
Пані Стефа здивовано на нього блимнула.
– Феліксе, йди-но сюди!
– Треба «киць-киць», – нагадала пані Стефа.
– Нічого, він і так розуміє!
– А нащо вам чужий кіт?
– По гаманець хочу послати.
Не гнівайтеся, Пилипе Івановичу, але вам треба піти до лікаря. Струс мозку – то не жарти. Моя цьоця, царство їй небесне, пішла через то зі світу. Спершу, як ви, чула всілякі голоси, а потім почала сварити баняки, що брудні. Я чула, що хіба дуже вчені пси можуть послухати й щось принести господарю. А коти хіба би їли і спали...
– То не такий кіт. Ви би знали, що він уміє!
Дід вчасно схаменувся, бо та прикра баба ще справді накличе на нього лікаря, і повезуть його на Кульпарків, до шпиталю для вар’ятів.
– Пані Стефо, ви що, не розумієте жартів?
Життя знову втратило барви. На самому початку, і в молодості воно ще мало барви. І то які! Земля дудніла під ногами львівського батяра, а далі барви вицвіли, і, якби не Королівство, так він би й доживав у сірому смутку. Старий згадав про Тигрисика, що зараз спав у його помешканні, і мимоволі посміхнувся. Треба купити малому вареної ковбаски.
Дід Пилипко зайшов у дім, потиснув кнопку ліфта. Не працює, холера!
– Беріть свій гаманець! – почувся голос за його спиною.
На підлозі сидів Фелікс, коло його ніг лежав гаманець.
– То ти послухав! – втішився дід. – А я думав...
– Ви думали, що я скажу «добре», аби почула ця товста тітка, яка вважає котів нікчемами? – відрізав кіт. – Не хотів нікого будити, але ви перекажіть, що я знаю, де книжка «Книгоноші з Королівства». А мені ще треба деякі справи залагодити.
І Фелікс шмигнув у чорний хід. Дід Пилипко пішов за ним.
...Коли старий повернувся з покупками, то з передпокою почув Сонін голос:
– Я вважаю, що нам треба піти до пані Терези. І то зараз.
– Як скажеш, сонечко! – сонним голосом відізвався Мортіус. – Сподіваюсь, пістолет у неї не заряджений.
– Дідусь побуде з Тигрисиком.
– Як скажеш, квіточко!
Дід Пилипко аж присвиснув. Ото жіночка! Такого орла скрутила. Але на серці в нього стало тепліше: добре, коли люди не сваряться, а поступаються одне одному.
– Я супчику зварила, – повідомила Соня. – З гречки. А що на вечерю приготувати?
Тут дідові аж заздрісно стало. Вже двадцять років він варив собі сам.
– Вареничків би... – пробурмотів він.
– Як скажете, – здвигнула плечима Соня. – З картоплею, сиром? Ви знаєте, я раніше нічого не вміла, але треба ж годувати хлопців, то помалу навчилася.
– А що, в Королівстві теж їдять вареники?
– Звісно!
