– Доганяй! – крикнув Юрко й помчав угору. Це був єдиний гідний вихід з напруженого становища.
Бабці вдома не виявилось. Вона щезла кудись разом із рукописом «Книгонош», навіть не залишила записки, не кажучи вже про обід. Ну, якщо в бабці відберуть рукопис, не страшно. Він є у компі. Але якщо зникне ба.... По дорозі Оленка намагалася пригадати все, що говорилось у діда Пилипка вдома. Слово «Королівство» прозвучало двічі, «Книгоноші» – жодного разу. Ще згадували якогось Фелікса, що мав незабаром прийти. Не квартира, а якась рукавичка. Коли Тигрисик сказав «Королівство», ефект був приголомшливий. Хоча усі збентежились, але обличчя в них на мить просвітліли. Шкода, що їх невдовзі так безцеремонно витурили.
Юрко ввімкнув комп’ютер. Він давно це вже робив автоматично. Оленка пішла перевірити запаси продуктів. У холодильнику лежав початий пакет молока, десяток нечищених картоплин і худющий огірок. Певно, ба пішла на ринок. Але навіщо тоді було брати з собою рукопис? Дівчинка побіжно оглянула бабцину кімнату: стелажі з книжками, письмовий стіл. Раніше ба працювала редактором, але видавництво збанкрутувало. Та й книгарня дихала на ладан. «Я всюди приношу руйнацію,» – жартувала ба. Звісно, це було неправдою. Просто світ довкола руйнувався сам по собі. Дівчинка визирнула у вікно. Сонце сховалося за непрозорою хмарою, і в кімнаті настали сутінки. І тут несамовито закричав Юрко:
– От, холера! Бігом сюди!
Оленка кинулась у сусідню кімнату.
– Диви, що вони роблять!
Текст роману «Книгоноші з Королівства» поволі вкривався чорними зірочками.
– Це що за глюки? – здивувалась Оленка.
Слова намагались вислизнути, пручалися, рядки викривлювалися.
– Подивися на інші файли!
Юрко знайшов свій реферат з біології: з тим дурнуватим рефератом нічого не діялося.
– Почалося! – мовила Оленка. – Чуло моє серце, що ці довбні – довгомуди, вовкулаки й опирі – щось придумають. Певно, найняли хакера.
– Які ще довгомуди? – буркнув Юрко. – Нащо їм та книжка, вони ж читати не вміють. І де в біса ця Імперія, якої нема на карті?
– А тигри, що розмовляють? Це теж глюк? А книжка, що впала з неба?
– Ти знаєш, що я ніколи не був тупим реалістом. Я просто хочу зрозуміти, кому заважає ця книжка? Що в ній такого незвичайного?
– Вона вся незвичайна.
Діти спостерігали, як нищиться текст, набраний їхніми руками, і тут Оленка спитала:
– А де той диск, на який ти скинув роман?
Юрко поблід:
– От чорт! Я стер текст, бо не мав на чому переписати фільм для Влодка. Але ж бабця має роздрукований варіант. І десь був рукопис. Зараз пошукаю.
Юрко почав гарячково нишпорити у шафі й після тривалих пошуків витягнув папку:
– Бачиш, є!
Та коли вони розв’язали шнурочки, то побачили лише чисті сторінки. Очевидно, чорнило було нетривке й зникло від талого снігу. Юрко аж спітнів, так розхвилювався. Обоє кинулись до монітора, на якому чорні зірочки продовжували знищувати літери. Вони знали, що потрібна спеціальна антивірусна програма, і тому жадібно вчитувались у рядки роману, що зникали на очах:
«...не знаю, чи жива вона чи мертва, бо коли ми повернулись через тиждень, там мешкав інший сторож, котрий не пустив нас навіть на поріг. Не хочу думати про найгірше, але мені здається, що потаємний сховок міг видати отой чоловік, що нібито втік із Муру. Я не сказав нічого Вікторові, але переконаний, що Теодор йому так само не сподобався. Бо після того ми не зустрічали жодних утікачів з Муру.
Я писав свою книжку, мріючи доставити її колись до Королівства. Мені здавалося, ніби прибулі звідти погано уявляють, що тут насправді відбувається. Нас цькують собаками, нам скручують руки колючим дротом, змушують їсти папір. Декого, хто втратив розум від катувань, відпускають. У них розпеченим залізом випікають на спині написи: «Смерть Королівству», «Слава Імперії!» І ті нещасні, втративши разом з розумом і пам’ять, тиняються по Імперії, випрохуючи їжу. А взимку ховаються в каналізаційні труби, бо під землею тепліше. Що їм таким робити в Королівстві? Як їм переплисти величезну Ріку?»
– Це не те! – вигукнув Юрко. – Я пам’ятаю, цього не було!
І раптом комп’ютер вимкнувся. Якби то був вечір, то вони опинилися б у темряві. Але надворі був ще день, хай сірий, але все ж день.
Того дня, тільки в іншому з трьох відомих нам світів, Герман попрощався з Марком і Спрячиком і вирушив туди, куди кликало його серце. Онисьо вивіз його на міську околицю. Герман ішов полями, луками, слідкуючи за сонцем, щоб не збитися з дороги. За день і ніч він дійшов до Ріки, через яку, казали, будуватимуть міст. Невідомо, чи це буде кінець Королівства чи Імперії. Таку ціну заплатила королева Олімпія, щоб урятувати книгонош. Життя навіть найскромнішої людини вартує незмірно дорожче.
