Коли ще не було Королівства, дуже-дуже давно, в одного ченця жив у келії котик. Імені ченця ніхто не пам’ятає, а от кота звали Пангур, і був він білої масті. Часи були важкі й небезпечні, і не раз ченцеві довелось тікати разом з котом від напасті. Чернець молився, щоб світ став кращий, а котик муркотів. Кажуть, що коли кіт муркоче, то він ніби теж молиться. Так-от кіт теж молився, напівзаплющивши очі, щоб усе залишалось хоча б таким, яким воно є. Щоб не переводились миші, щоб господар упіймав завтра рибку, щоб хтось із селян приніс відлюднику глечик молока... Коли надворі сипав сніг і завивав вітер або просто лив дощ, у келії палав вогонь і котик ніжився в теплі. Але й при цьому був пильний, бо ніхто не звільняв його від обов’язку стерегти Книгу, що зберігалась у ніші, видовбаній у стіні печери. То була рукописна книжка на пергаменті. Її треба було стерегти від мишей. Паперу ще тоді не було, а пергамент мишам був ще більше до смаку. Тому Пангур виконував роботу, яку виконують і сучасні коти в Королівстві.
В Ірландії, звісно, всі розмовляли ірландською мовою, але книжки писали латиною, бо так було вченіше (мій шановний співавтор має про мови досить оригінальні судження. (А.М.) Дякую! (М.Щ.) Пангур був ірландським котом, але й латину розумів. Нас, котів, страшенно дратує, коли при нас розмовляють або читають вголос незнайомою мовою. І якби котик шипів і пирскав слиною на кожну латинську фразу, чернець або хтось інший міг би подумати, що кіт має щось проти святих книг, а, отже, не може жити в келії святого чоловіка. Тоді ченцеві довелось би розлучитись з Пангуром, а де він знайде іншого кота? В Ірландії дуже цінувались книжки, бо їх було мало. Те саме можна сказати й про котів.
Ірландська мова була все ж приємніша для витонченого котячого вушка. Вона для нього була майже рідною. Як тільки чернець починав нею говорити, Пангур широко розплющував очі й починав місити лапами коліна приятеля. І муркотіти-муркотіти...
І ось одного разу з почуття глибокої вдячності чернець заговорив віршем:
Ніби й проста думка, але яка глибока. Здається, саме тоді було покладено першу цеглину в підмурівок Королівства!
Ченцеві здалась ця думка дуже побожною, адже він молився за те, щоб усі жили в мирі й злагоді, а цього можна досягти, коли працюєш разом, робиш спільну справу. Зазвичай у тих рукописних книжках були широкі поля, на яких часом ченці малювали чи записували щось важливе, аби не забути. При бажанні запис можна було зішкребти. І так з’явився перший вірш, написаний і записаний ірландською мовою. І хіба не чудово, що той перший вірш був про кота?
Коли Королівство ще тільки починалось, а починалось воно з Незайманої землі, куди тікали ті, хто не міг жити в Серединному світі, разом з першими поселенцями прийшли й коти. Побут утікачів був дуже скромний, бракувало їжі, даху над головою, і людям, що частіше тримали в руках книжку, а не молоток чи заступ, доводилось тепер будувати житло, садити городи. Самі розумієте, що для цього потрібен досвід і певні навички. Коти й собаки, звісно, мусили пильнувати, щоб люди чогось собі не заподіяли. (Взагалі, це не зовсім політкоректно... (А.М.). Утім, краще жити вже в неоковирній халупі при доброму чоловікові чи жінці, аніж не мати взагалі дому й нишпорити по смітниках. Минуло трохи часу, перш ніж життя у Королівстві налагодилось.
Була ще одна проблема, над якою перші громадяни Королівства зовсім не замислювались. Річ у тім, що їм не доводилось завойовувати свій край. Ці чудові землі просто чекали, що їх заселять саме такі люди, щирі серцем, мирні, доброзичливі й... не зовсім практичні. І ці люди не думали, що раптом їм доведеться захищати Королівство від нападників. Вони й досі кажуть: нас захищає віра в те, що тут з нами нічого поганого не може трапитись. У інших світах вважають, ніби Королівство захищає магія, але це неправда. Чаклунів і ворожбитів тут немає. Правда, є люди, які практикують магію задля власної втіхи, але це у них як хобі, данина чудовому світу дитинства.
Але ми, коти, вважаємо, що віра вірою, але гострі пазурі, чуйні вуха і добрий зір ніколи не завадять.
Жив у Королівстві кіт на ім’я Мавр, чорний, як чорнило. Він прийшов сюди не так давно, у пошуках кращої долі, зазнавши чимало лиха. Мав у серці чимало недовіри, а тому тривожився, дізнавшись, що у Королівстві немає ні кордонів, ні митниць. А далі почав про це говорити іншим котам. Правда, ті його не дуже слухали, вважаючи, що Мавр просто ще не звик до нового життя. Але минав час, чимало часу спливло, а тривога і неспокій кота Мавра зростали, й після довгих роздумів він знайшов потрібне рішення.
Коти разом збираються рідко, здебільшого на весняні герці та концерти або щоб обрати короля. Коли настала весна, Мавр виступив перед громадою своєї вулиці з такою промовою:
