– У мене післязавтра диспут, – мовив докірливо Альбертин. – Ви ж мене не вилікуєте до післязавтра?
– У вас, шановний, триденна гарячка. Завтра буде другий день. На вашому місці я б не пропускав диспуту. Це ж зовсім поруч. Попарте ноги в гірчиці, випийте чаю з малиною. Є кому про вас подбати?
Лікар окинув оком захаращену кімнату, яка була для філософа одночасно кабінетом і спальнею. Він мав на увазі родичів, що живуть неподалік, або добрих сусідів. Але аж ніяк не дружину. Тут дружиною навіть не пахло.
«Я про нього подбаю», – хотіла сказати Навігація, але прикусила язика. Адже вона й так знала, що подбає про Альбертина: збігає з запискою до сусідів, посортує пронумеровані сторінки, впорядкує картотеку і грітиме шию приятелю краще, ніж найтепліший шалик.
Альбертин ствердно кивнув головою, але теж промовчав. Він знав, що кицька подбає про нього краще, ніж будь-яка сусідка. Принаймні, не з’явиться сюди з віником і шваброю.
– Чудово, – мовив лікар. – Ваша хвороба дозволяє вам вставати з ліжка.
Він був трохи дивний, той лікар. Не жалів пацієнтів, не вкладав їх до ліжка без потреби і взагалі змушував поводитися так, начебто вони здорові. Не кожному це було до вподоби, але пацієнти видужували швидко. Іноді він приносив їм цікаві книжки, дітям загадував загадки і любив оповідати кумедні історії зі своєї практики.
– Я обов’язково прийду на ваш диспут! – пообіцяв лікар, чим ще більше налякав бідолашного Альбертина. Той хотів, щоб на диспут узагалі ніхто не прийшов. А лікар хотів лише висловити йому свою підтримку.
Коли лікар пішов, Альбертин натягнув ковдру до самого підборіддя й сказав Навігації:
– Я впевнений, що завтра мені стане гірше. І тоді дехто пошкодує про свою легковажність.
– А що таке диспут? – спитала кицька.
Альбертин почав розповідати. І чим більше він розповідав, тим ширше розплющувалися зелені очі Навігації. Цікава тема, подумала вона. Чи варто завжди говорити правду.
– Я б хотіла, щоб ти пішов на цей диспут.
Альбертин затремтів.
– Якщо вже на те пішло, то я не готувався до диспуту. Мені повідомили про це ще місяць тому, але я забув. Ти не уявляєш, які наші студенти! Вони мене засміють!
– Звідки ти знаєш?
– Коли я був студентом, то дуже тішився, коли хтось з учасників диспуту сідав у калюжу.
– Там що, треба сідати в калюжу? – зацікавилась Навігація.
– Часом доводиться.
– Ну, тоді тобі не варто йти. Можеш застудитися.
– Угу, – кивнув Альбертин, радіючи, що вдалося бодай одну особу перетягнути на свій бік.
Навігація потягнулася. Голова її вперлася в третій том Монтеня, а ноги в четвертий том Платона. Розмова втомила кицьку, треба було відновити сили. Але тут вона згадала лікареві приписи:
– А ноги попарити в гірчиці?
– Яка ти жорстока, Навігаціє, – зітхнув Альбертин.
Коли він із виразом страждання на обличчі встромив ноги у воду, змішану з гірчичним порошком, кицька сіла навпроти й скомандувала:
– Тепер спробуємо провести диспут. Я буду твоїм... як це називається?
– Опонентом, – скривився філософ. – Тільки май на увазі, що диспут, як правило, триває кілька годин, і за цей час вода вистигне.
– Не думаю, що в нас це займе багато часу, – пирхнула Навігація.
– Є ще одна річ... Розумієш, тобі не варто брати участь у цьому диспуті. Сама подумай, ти ніколи не брешеш, отже, не знаєш, що таке правда.
– Поясни!
– Щоб знати, що таке брехня, треба знати, що таке правда, хіба ні? Тобто, якщо ти не знаєш, що таке день, ти не можеш знати, що таке його протилежність – ніч. Інакше кажучи, чорного не буває без білого...
– А правди не буває без брехні?
– Абсолютно.
Кицька сиділа якийсь час нерухомо, а потім мовила:
– Але якщо я навчусь брехати, ми можемо з тобою провести диспут?
– Тобто для того, щоб провести диспут, ти готова навіть навчитись брехати?! – вигукнув Альбертин.
– А що тут такого? – невинно спитала кицька. – Як ти гадаєш, у мене вийде?
– І кому ти будеш брехати, Навігаціє? Мені? Згоден, я іноді змушений це робити, як і всі люди. Але ти не знаєш життя, моя дорогенька, і ти кішка. Я не хочу, щоб ти мені брехала. Тобі я, до речі, ніколи не брешу.
– Я знаю, – спокійно відказала Навігація. – Я знаю, що таке день, і що таке ніч, і що таке чорне і біле. Мені вистачить й того, що я тобі довіряю.
– А я тобі, – запевнив Альбертин і вийняв ноги з миски, де вже схолола вода. – Я піду на той клятий диспут заради тебе. Ти підеш зі мною, Навігаціє? Ти висловила надзвичайно глибоку думку...
– Яку?
Але філософ, залишаючи мокрі сліди на підлозі, вже побіг до полиць з книжками і цілу ніч шарудів ними, шурхотів пером на папері і, як це частенько траплялось, геть забув про Навігацію. Зрештою, з нею не могло нічого трапитись лихого. Вона ніколи не змушувала свого приятеля хвилюватись через неї.
