– От кожен з нас мітить свою територію пахучою міткою, щоб туди не пхалися чужі коти. І я це зробив так само у своєму садку. Люди теж ставлять мітки, називаючи їх кордонами. У Серединному світі, Імперії, всюди. Я бачив карту Королівства, там є позначені межі. Але вони існують лише на папері. А насправді міток немає. І я хочу знати, де межа, за якою вже немає Королівства? Хтось її бачив?
– Ні. Я не бачив... І я!
– Ніхто не бачив. Я звірявся з картою, ніде жодної тобі рисочки. Невідомо, де починається Імперія чи Граничний світ. І хтось з нас може заблукати й потрапити туди, куди не хотів би потрапити з власної волі. Я знаю, що люди безпечні й легковажні. (Не всі, дорогенький, не всі... (А.М.) Але кіт не має права бути безпечним. Ніколи й ніде!
Коти довго не могли второпати, з якої б то речі їм робити щось за людей, коли навіть не кожен кіт робить те, що повинен робити саме він. Чим тоді пояснити той факт, що деякі люди ставлять мишолапки, позбавляючи права котів на чесне полювання, а мишей на чудесний порятунок? Отож-то.
Однак невдовзі після деяких розмислів до Мавра приєдналось кілька котів, виключно чорних. Відомо, що чорні коти вельми допитливі й люблять подорожувати. Але на те, щоб позначити (помітити (А.М.) межі Королівства, їм довелось би витратити кілька років. Внаслідок довгих перемовин нарешті зібралось 300 котів. Уже різної масті. Триста дужих відважних лицарів. Звіряючись з картою Королівства, вони поставили пахучі мітки вздовж кордону: на кущах, деревах, скелях, просто на землі. Їм довелося терпіти холод, голод, ночувати в дуплах дерев, вкриватись опалим листям. Без фаянсової мисочки з молоком, без печей і грубок, без газет, що так приємно шарудять. Їхні лапки були зранені, хутро обліплене реп’яхами, серця схололи без ласки. Але врешті вони завершили свій героїчний похід, внаслідок якого Королівство отримало кордони. Тільки у тому місці, де кордон проходив посеред річки, їм не вдалося його встановити. Тому й та частина кордону тримається виключно на вірі. Часом віра слабшає, часом сильнішає. Можливо, Мавр і тут придумав би щось, але він теж скучив за домівкою.
І ось вони повернулись – 300 славних лицарів, цвіт котячого народу.
– Тепер ми знаємо, де починається і закінчується Королівство! – раділи коти.
Вони запропонували Маврові стати генералом, але той відмовився, сказавши слова, що згодом стали знаменитими:
І зник в живоплоті, за яким ховався маленький скромний будиночок, де на нього чекала його добра приятелька, тиха лагідна жінка. Її імені, на жаль, історія не зберегла.
Як відомо, в університетах Королівства часто збираються вчені мужі й пані і проводять привселюдні бесіди, що їх називають диспутами. Подібні акції проводились з давніх-давен у Серединному світі. Це робиться, зокрема, для того, щоб вчені філософи чи історики подихали свіжим повітрям і подивились на інших людей, ну й себе показали. Все таки проводити ціле життя в кабінеті серед книжок – не зовсім корисно для здоров’я. На диспути приходили не лише студенти й викладачі, а й пекарі, садівники, ті, хто підмітає вулиці і гасить пожежі. Тобто кожен, кого, так би мовити, цікавлять важливі питання буття.
Так-ось, був собі колись у Королівстві вчений на ймення Альбертин, який удень здебільшого спав, а вночі працював над книжками. До такого трибу життя його привчила чорно-біла кицька Навігація, яка провадила нічний спосіб життя згідно з дикою котячою природою. Але якщо дикі коти вирушають вночі на полювання, то Навігація залишалась вдома. Юність її вже минула, і тепер кицю приваблював шелест книжкових сторінок, шарудіння олівця на папері. І вона була дуже лагідною. Дивилась на філософа зеленими очима, стежачи за кожним рухом. Улюблене її місце було на шостому томі повної збірки творів Імануїла Канта, а спала вона в Альбертинових ногах. Їй відомі були думки як славного Канта, так і не менш славного в Королівстві Альбертина. Але ніхто не знав думок Навігації. Коти не так легко розлучаються з власними думками, як люди.
Навігації доводилося нагадувати своєму приятелю про те, що треба забрати з ґанку молоко, яке приносив молочар, винести сміття і бодай раз на місяць витерти пилюку з книжок. Мешкати в домі, де немає ні жінок, ні дітей, може, й не дуже зручно, зате спокійно, тому Навігація й гадки не мала перебратись в інший дім. Вона просто почала розмовляти. Відколи кицька сказала перші слова «Хочу їсти», життя її докорінно змінилось на краще. Утім, надто балакучою вона не була й завжди говорила по суті.
Коли Альбертин отримав офіційне запрошення на диспут, то у нього від жаху аж лисина спітніла. Щоб остудитись, він навіть вийшов на ґанок, а оскільки було холодно, то наступного ранку прокинувся з нежиттю та іншими неприємними ознаками застуди. Принаймні, так розповідає Історія його хвороби.
Він викликав лікаря, плекаючи надію, що хвороба його тяжка і унеможливлює участь у диспуті.
