...То був незвичайний диспут. Кицька Навігація сиділа в першому ряду, і її чесні зелені очі неабияк спершу бентежили обох диспутантів, але потім вони про неї забули. Слова літали, наче тенісні м’ячі, від одного філософа до іншого. Очевидно, обидва добре розумілися на правді й брехні, сипали цитатами, як горохом. Присутнім важко було визначити, хто з них має рацію. Здається, їх цікавив лиш сам перебіг розмови. А також, чому в Альбертина одна шкарпетка чорна, а друга біла. Чи це забудькуватість, чи, може, символ. Правду знала лише чорно-біла кицька в першому ряду. Чорну шкарпетку вона затягла під ліжко, бавлячись нею. І аж тепер згадала про це.
Навігацію цікавило лише, хто сяде в калюжу. Але в калюжу ніхто не сів, бо на сцені її, виявляється, просто не було. Напевно, забули налити.
Ну, а тебе, читачу, напевно, цікавить, що за глибоку думку висловила того вечора Навігація, коли її приятель парив ноги гірчицею. Ось ця думка:
Не слід платити надто дорогу ціну за те, що тобі не дуже потрібне.
(А я ось що скажу. Може, коти й не знають, що таке правда чи брехня, але вони їх відчувають. Кота не одуриш. Маркус Щасливий)
(І я теж дозволю собі додати. Навігація була першою і останньою кішкою, що побувала на диспуті. Альфабетус Мирний).
Кожен кіт бодай раз у житті вирушає в мандри, хай це навіть буде сходова клітка чи сусідський балкон. Це означає, що колись в далекому минулому, перш ніж люди стали їхніми найкращими приятелями, коти були мандрівними істотами. Як ото птахи непокояться восени, відчуваючи серцем поклик вирію, так і коти відчувають поклик весни і тягнуться назустріч пригодам. А коли твоє життя нудне або просто голодно, бо немає поруч людини, яка подбала б про тебе, чи загрожує небезпека, тоді слід шукати кращого місця або хоча б іншого. Перша заповідь котів – НЕ БІЙСЯ! У котів немає бібліотек, вони не пишуть книжок і життєву мудрість передають з уст в уста. А також розповіді про вільні краї, де багато їжі. БУДЬ ВІЛЬНИМ! – друга котяча заповідь.
У великому місті жила Кицька, з тих, кого називають підвальними. І в неї було троє маленьких кошенят. Наближалась зима і ставало дедалі важче знайти їжу, і Кицька боялась, що кошенята не виживуть. Але податися на пошуки кращої долі не наважувалась, бо була зроду боязкою. Маленьку худеньку чорну кицю часто кривдили інші коти. Будинок, в підвалі якого вона мешкала, був старий і його збирались зносити, але Кицька про це не знала. Просто стало тихіше, бо люди поступово виїжджали, і на смітнику дедалі менше траплялось їстівного. Інші коти давно покинули це погане місце, але куди підеш з крихітними кошенятами, що тільки почали ходити?
Однієї темної дощової ночі Кицька поверталась з нічим до свого кубельця під трубою, коли раптом перед нею виринула велетенська постать сліпуче-білого Кота з очима, що сяяли, наче зорі.
– Дитино моя, – мовив Кіт, – тобі не можна тут залишатись. Незабаром стіни будинку впадуть і ти загинеш з дітьми. У тебе залишилось три дні.
Кицька припала до землі, злякавшись більше самого кота, ніж небезпеки, про яку той повідомляв. Видіння раптово зникло, і вона поповзла до віконця підвалу. Зненацька лапою вона торкнулась ще теплого тільця миші, хоча миші і щурі давно покинули цей будинок. Кицька підкріпилась і пішла годувати діток. Муркочучи, вона розповіла їм про чудесного Великого Білого Кота з очима, як зорі. А сама думала: «Куди ж я піду? З одного боку – Ріка, а з другого – котловани для нових будинків.»
– Я подумаю про це завтра! – позіхнула вона.
І справді, наступного дня вона пішла шукати нове місце. Коли перед тобою з’являється величезний білий кіт і попереджає про небезпеку, цим не можна нехтувати. Але їй дуже шкода було покидати свій будинок. Той так затишно вріс у землю й досі пахнув рибою і смаженою картоплею. На третьому поверсі ще висіла фіранка, а на підвіконні стояв горщик з кактусом. Усі двері, навіть деякі вікна були відчинені й Кицька вперше в житті наважилась увійти до будинку й піднятись сходами. Вона побачила навстіж відчинені двері й зазирнула в помешкання, де на вікні висіла фіранка, а на підвіконні стояв кактус. Те, що тут немає меблів, Кицьку не збентежило. Вона була дикою підвальною кицькою й нічого не знала про існування подушок, ковдр і килимів. Її ніколи не пестила людська рука, вона ніколи не тулилась до людських грудей, сидячи на колінах. Кицька стрибнула на підвіконня і раптом почула голос, який сказав:
Від несподіванки Кицька сахнулась, зачепила вазонок з кактусом, і той полетів униз. І скільки вона не видивлялась, так і не побачила його внизу. Наче крізь землю провалився.
Вона озирнулась. Їй тут подобалось. В кімнаті було сухо й чисто. Вона посиділа на пожовклій підшивці газети «Посейбічні й потойбічні новини». Правда, Кицька не вміла читати, і цього не знала. Її діткам було б добре вчитись ходити на цій рівній підлозі. Але вона розуміла, що ніколи не приведе сюди дітей. Бо це не їхнє життя. Вони – підвальні коти й іншими бути не можуть.
