Мозок Мортіуса працював, як справний годинник. Позаяк був пізній вечір, і опитати свідків не вдалося б, він вирішив почати з кінця – знайти лиса й дізнатись, що то за один. Ця ниточка могла бути намотана на величенький клубок. Поміж нечисті ходила легенда про лиса-перевертня зі Східної землі, який періодично навідується до Медової печери, щоб одного разу забрати звідти зачарованого лицаря для вирішальної битви з крутиголовцями. Ще невідомо, як поставиться до цього Повелитель, але редактора «Посейбічних і потойбічних новин» навряд чи зацікавить такий матеріал у стилі фентезі. Однак професійна честь репортера вимагає бути в курсі справи. Стосунки між Королівством та Імперією не обходили Мортіуса. Йому вистачало безладу у власній країні, де доводилося ховати тигра на балконі і заробляти на життя в темних сил.
Він не зателефонував ні Повелителю, ні редактору. Ні хто, правда, не змушував його до цього, але, заручившись попередньо підтримкою, менше ризикуєш ускочити в якусь халепу. Тигр учив Мортіуса обережності, та не довчив.
На перший погляд, випадки, про які інформував дід Пилипко, не вартували того, щоб іти поночі до парку. Піротехнічні вправи майбутніх терористів нікого вже не дивували. А лис у трамваї міг виявитись дресированим лисом, або навіть просто собакою рідкісної породи. Якщо це так, Мортіус нікому не зізнається. Зрештою, алергія послаблює не лише звичайний ніс, але й репортерський.
Жив Мортіус неподалік від Погулянки, того самого парку. Надворі було дуже темно. Люди, втомлені гримавицею та блискавками, позасинали, дихаючи посвіжілим повітрям. Мортіус зачув запах м'яти біля порожньої трамвайної зупинки. Для нього це аж ніяк не асоціювалось із засіданням Клубу книголюбів, куди так пишно виїхали дві відьми з вулиці Кульбабової. Одного разу він пробував дізнатися трохи більше про це збіговисько темних сил, вилізши на дерево. Бо то таки дивна річ – любити книги, не читаючи їх. Ніхто з членів клубу не вмів читати.
Мортіус ледве тоді не загинув. Гілка під ним зламалася, по саду кружляв у ритуальному танці вовкулака. Йому приспічило перетворитись на вовка якраз під час засідання Клубу. Звісно, бідолаху негайно відпустили. Вовки з людей – і більші, і сильніші, бо в першому своєму, людському втіленні регулярно харчуються, та й звикли дбати про здоров'я. Серед вовкулак Мортіусу зустрічався навіть професор університету, спеціаліст із міжнародного права, котрий мусив узгоджувати закордонні відрядження з фазами місяця. Бо що було б, якби професору припекло перекинутися на вовка десь у літаку чи під час доповіді на конференції? Мортіус навчився з одного погляду розпізнавати вовкулак. Була в їхніх очах якась нелюдська туга, аж ставало шкода. Однак зустрічатися з ними, коли вони у вовчій подобі, – зась. Недосвідчені вовкулаки при зустрічі з людиною починали вити, а тоді вже кидались на неї. Мортіуса якраз це і врятувало: поки вовк вив, задерши морду до місяця, він встиг скочити в підвал, де зберігалось паливо, і просидів там до ранку під порожньою балією.
Отже, він не знав ні Статуту клубу, ні його правил, ні того, чим займалися на засіданнях. Але завжди хотів знати. Чим більша таємниця, тим вона дражливіша.
Стежки Погулянки Мортіус знав від дитинства. Ліхтарик у його праці був річчю зайвою і навіть небезпечною. Гулі, синці, подряпини належали до неминучих професійних травм, і тому він стійко витримував біль, як і образи, лайку, стусани некультурних громадян міста. Усе це терпілося задля Колобка – тигра Іллі.
Зрештою, у нічній прогулянці безлюдним парком було щось романтичне. Думки, які з'являлися за такої оказії в голові, Мортіус записував на диктофон. Доріжка, посипана битою цеглою, вела вниз, і за зруйнованим дитячим майданчиком ділилась на кілька витоптаних різними істотами стежечок у траві, такій буйній і соковитій наприкінці травня...
Мортіусове чуття завжди вело його безпомильно.
А тим часом у будинку з двома вежами (насправді то були високі цегляні комини), розпочиналось те, що не давало спокійно жити репортерові «Посейбічних і потойбічних новин».
...У салоні, перед каміном з чорного мармуру зібрався справжній бомонд нечистої сили. Дехто був у костюмах із краватками, дехто в старовинних мантіях, ще хтось у вибляклому рам'ї... Щодо останніх, то так вдягалися ті, хто почувався незручно в будь-якому одязі, наприклад, довгомуди вищого рангу, найбільш активні члени Клубу книголюбів. Прості довгомудики, як Лукаш, ходили без одягу, геть оброслі довгою рудою шерстю. Якби не їхні величезні носи, їх можна було б вважати представниками родини приматів.
Відьми вдягались згідно традиції – щось чорне, здебільшого довгі та короткі вечірні сукні. Цього сезону модним було носити амулети на ланцюжку, сплетеному з власного волосся. Кілька найстарших відьом вбрались у безформні балахони з каптурами, що спадали до очей.
