– Ці уламки будуть свідчити про те, до чого призвів своєю політикою. Доки стовпи стояли на площі за частоколом, під оком вовків, вони були недоторканими, ніхто не важився без дозволу навіть подивитися на них. А зараз будь-який волоцюга може прийти сюди и взяти з них все, що побажає, побачити те, що записали наші предки.
– І ти вважаєш, що цього достатньо, щоб Грегорій вступив у бій? Що рада дозволить йому це зробити зараз, коли січ опинилася в смертельній небезпеці? Ми йшли за ними майже два тижні, ти бачив, як вони його слухають. І ти не наважився піти до табору, викликати його на двобій. Ти прекрасно знаєш, що він ще довго матиме підтримку навіть тих, хто йому не прихильний.
Міхей кивнув.
– Знаю. Тому ми повернулися сюди, і тому це лише частина мого плану. Більш легка і менш важлива.
– А що ти ще хочеш зробити?
– Ми нарешті знайдемо Сергія Костенка і його цуценя. Принесемо їхні голови, щоб показати всім і кожному, що Грегорій, лякаючи січ помстою хороброго козака, грав лише свою гру, а знищити ворога змогли лише двоє з нас.
Кирило знову повернувся до стовпів.
– Так, цього може вистачити… Тільки як ми знайдемо Костенка? Він десь сховався, а країна велика. Ми вже колись не впоралися.
– Рано чи пізно слід ми знайдемо. Треба тільки мати відкриті вуха й очі, знову увійти між людей. Вони звикли говорити більше, ніж потрібно.
– Не тільки вони, – пробурмотів Кирило.
Михей знав, на що натякає приятель, відкрив рота, щоб різко відповісти, але подивився на обличчя товариша. Воно було скривлене дивною гримасою. Грищий не міг її назвати, але вона здалася йому дуже… так, саме так – людською. Не раз у січі говорили, що Кирило нагадує людину, як у жорстокості, так і в незрозумілій турботі про своїх самок і цуценят. Ніби вовчиці не вміють самі про себе подбати. Може, саме зараз у ньому прокинулося щось таке людське?
– Візьми кілька каменів і ходімо.
Сам він нахилився, сховав у сумку кілька уламків колони.
Кирило здригнувся, слухняно взяв у руку шматок стовпа з гострими краями.
– Куди підемо? – запитав він.
– До Білої Церкви, – рішуче відповів Міхей. – Якимось дивом, я чомусь впевнений, що не тільки ми шукаємо козацького хорунжого.
– А хто ще? – здивувався Кирило.
– Хмельницький. Для нас Костенко – вбивця, а для нього – зрадник. Пам’ятаєш, що Павло Мелех казав одного вечора біля багаття? Не любить нашого Сергія Хмель. У нього є більші турботи, ніж у того, але він мстивий, як мало хто, і напевно наказав його шукати. Там ми, можливо, знайдемо слід.
– Як хочеш, Міхей. Але я не люблю перебувати серед людей. Вони занадто галасливі і смердять…
– Ми теж не пахнемо квітковим лугом.
– Але ж ми не смердимо так сильно!
Міхей махнув рукою.
– Неважливо. Не хочеш іти зі мною до Білої Церкви, я не намовляю. Можеш знайти слід зграї. Напевно, вони рушили далі на схід, у пустку. Там ще мало людей, можна знайти місце для січі.
– Я піду з тобою, – буркнув Кирило. – Навіщо мені повертатися? На смерть чи на нове вигнання?
– Ні, кожна шабля у Грегорія на вагу золота. Він прийме тебе, якщо ти присягнеш на вірність.
– Саме так. Не стану кланятися старому пердуну, який вже сам мав би піти.
Міхей не відповів, лише кивнув головою, а потім вдихнув повітря носом.
– Поспішаймо, – сказав він, коли закінчив нюхати. – Настають морози, а до Білої Церкви ще далеко. Добре, що починається біляповня, але навіть у вовчих тілах ми не дістанемося до міста раніше ніж за тиждень.
□□□
Тимошко Хмельницький підвівся з ліжка. Подивився на рівно дихаючу дружину. Розанда була красивою і виявилася гарячою коханкою, навіть гарячішою за його улюблену Бялку. Хоча в пам'ятну першу ніч вона намагалася встромити молодому чоловікові в стегно отруєну голку, але той вчасно помітив підступ і забрав знаряддя помсти. А потім силою оволодів дівчиною. Та спочатку запекло захищалася, кусала і смикала ногами, наче кобилка, яку вперше покрили, але коли він увійшов у неї, вона в одну мить заспокоїлася і лежала, як колода, ридаючи. Однак гаряча молдавська кров не дозволила їй довго вдавати байдужість. Біль від втрати невинності минув, натомість з'явилася наростаюча насолода, яка врешті-решт повністю опанувала горду дочку господаря. Знову вона почала кусати і брикатися, але тепер з зовсім іншої причини.
Тимошко підійшов до вікна, виглянув крізь щілину в завісах. Сонце щойно сховалося за хмарами, почав падати дрібний дощ. Черех місяць, максимум два, землю в Україні вкриє білий пух. Він точно скоро розтане, ще трохи часу мине, перш ніж настане справжня зима, але холоди вже не відступлять. А тут, на півдні, серед виноградників Молдови, снігу марно чекати. Якщо він і випаде, то лише на мить. А навіть якщо випаде більше, повітря завжди буде м'яким.
Дівчина ворухнулася, її смагляве плече впало на подушку, ніби вона хотіла притиснутися до чоловіка. Коли потрапила в порожнечу, примружила повіки.
– Ти вже не спиш? – запитала вона сонним голосом. – Ще рано… Турботи не дають спати?