– Я маю щось проти бездіяльності. – Семен махнув рукою. – Ми ж усе літо на це витратили.
– Ми ледь відпочили, а тебе вже виснажило? – Ілля примружив очі. – Хочеш до Чигирина чи Білої Церкви? Пам’ятаєш, що казав полковник Короман? Хмель не подякує нам за смерть російських священиків та ув’язнення московських драгунів. А якщо подякує, власні кишки будемо за собою тягти.
– А хіба ти не чув, що потім сказав лірник? У гетьмана тепер більші турботи, ніж переслідувати трьох непокірних молодців. Йому шаблі потрібні більше, ніж помста. Він силоміць віддав свого меншого сина в руки господаря Василя в якості зятя, і тепер проти нього не тільки поляки, але й султан, і цар також будуть стежити за його брудними лапами. І будуть дуже пильно стежити. Не кажучи вже про те, що господар може бути в нього за друга, але ж він не сидить у своїй столиці, бо його вигнали власні піддані. Кращого часу показатися йому та уникнути помсти не буде. Ми заробимо собі на життя і повернемося до милостей.
– Хочеш вилизувати Хмелеві чоботи? — скривився Лівка.
– А ти хочеш одразу по голові дістати? — Поріг стиснув зуби. — Сергію нарешті треба допомогти, раз перед тим не вдалося. І як ти збираєшся це зробити, діючи всупереч гетьманові та гетьманським? Коли вони знову зміцніють, якщо вчасно у них не заслужиш, кинуть тебе до льоху, і не дадуть шансу вступити до якогось пристойного загону.
Лівка хотів щось сказати, але втрутився Заєць.
– Поріг добре говорить, — пробурмотів він. — Річ не лише в наших головах, а й у долі хорунжого. Ми поклялися один одному в братерстві, скріпили це кров’ю, і думаємо не тільки про себе.
– Цікаво, до речі, чи Сергій вже одужав і чи може вже користуватися рукою.
– Можна заскочити до нього дорогою, — запропонував Пастух.
– Тобі так само легко дістатися до Білої Церкви, як і тому, хто їхав зі Львова до Києва через Краків, — пихнув Ілля. — Коли ти хочеш вирушати? — спитав він у Порога. Семен не встиг відповісти, бо в цей момент двері корчми з гуркотом відчинилися, і ввійшла група озброєних людей. Їх було п'ятеро, серед поголених голів чоловіків виднілися жіночі коси, вигадливо обмотані навколо голови.
– Шинкар, давай пиво, мед і юшку! — гукнув найменший у групі, непримітний хлоп. Голос його був глибокий, звиклий віддавати накази.
— І м'ясного, — сказав кремезний, міцної статури чоловік, який, окрім низького зросту, був протилежністю тому, хто говорив першим. — Скапулярій, диви, ті, що біля стіни, забезпечені, як перед маршем після розграбування міста! Може, присядемо?
Низький, на ім'я Скапулярій, уважно подивився на козаків і зустрівся поглядом із Семеном. Поріг стерпів уїдливий погляд ватажка групи.
– Розбійники, — сказала Лівка кутиком рота. — Якщо вони прив'яжуться, в нас ті ще танці будуть.
Скапулярій не кліпаючи подивився на Семена, явно щось обмірковуючи.
– Сідай, Гуз[2], – нарешті прогарчав він, відводячи погляд від могутнього козака. – Ми ж прийшли сюди не сваритися, а щось поїсти, як Бог велів.
– А то я останнім часом застоявся. – Гузь потягнувся, аж суглоби захрустіли. – Я б порухався…
– Порухаєшся, тільки не зараз, – перебив його Скапулярій. – Сідай і не чіпляйся до кожного, кого бачиш.
Козаки повернулися до своєї розмови, хоча Ілля весь час пильно стежив за новоприбулими.
– То що, спочатку йдемо до хорунжого, чи мені одразу до Хмелевого барлогу?
– Спочатку до Сергія, – сказав Семен.
– А я б кинув це, – переконливо сказав Пастух. – Навіщо його турбувати? Спочатку подумаємо, що і як.
– Я теж так думаю, – підтримав Лівку Заєць.
– Отже, вирішено, – зітхнув Поріг. – Покінчуємо снідати і вирушаємо до Білоцеркви.
На мить запанувала тиша, яку порушували лише не дуже гучні коментарі нещодавно прибулих. Вони дивилися на козаків, але поки що не шукали сварки, слухаючись наказів непримітного ватажка, який задумливо дивився у маленьке віконце. Семен подумав, що їм варто вийти з корчми, перш ніж ті добряче вип'ють.
Але через деякий час виявилося, що сварки все одно не уникнути. Гузь, який вже трохи переборщив перед прибуттям, п'ючи горілку з бурдюка, захованого під свитою, тепер одним ковтком осушив кружку медовухи, подивився налитими кров'ю очима на спокійно снідаючих козаків, і особливо зухвало на Поріга.
– То що, брати рідненькі, треба би нам розважитися! – якось незв'язно оголосив він. – Нашою мовою, по-козацьки! Як справжні низовці, га?
– А ти, випердок, не витирай собі рожі іменем низового козака! — підскочив Лівка Пастух, завжди чутливий до упущень честі молодецької.
– То як? — зухвало запитав Гузь. – Круха, ти його чула? — повернувся він до єдиної жінки. Та лише похитала головою, але нічого не сказала. – Він мене випердком назвав! Ти, прислужник панський? Мене! Та я насправді вільний! Бо ж ні гетьманів, ні княжат над собою не знаю!
– Мовчи, – буркнув Семен, побачивши, що Пастух збирається до відповіді.
Скапулярій теж щось сказав Гузові, але с тим же мізерним результатом.
– Панів над собою не знаєш? – скрикнув Лівка. – І я над собою не маю, лише Бога на небесах!