Він мусив визнати, що йому всміхнулося везіння. На слід Костенка він натрапив випадково, коли всі в загоні вже втратили надію чогось досягти. Вони вже не кружляли навколо зруйнованої Гилевської січі; просто смикалися туди-сюди, намагаючись чогось дізнатися, щоб не повернутися до гетьмана з порожніми руками. Зрештою, якийсь затриманий селянин, переляканий майже до смерті, пробурмотів, що коли він захворів минулого літа, син відвіз його на возі до однієї знаючої і бачив у неї хворого козака з жінкою та дитиною. За описом чоловік був схожий на козацького хорунжого. Але чи справді це було удачею? Зрештою, сталося саме так, як передбачав гетьман – його знайшли, шукаючи, як він наказав. Тільки ж Костенко сховався набагато далі, ніж можна було очікувати. Мабуть, мудрий гетьман десь помилився в своїх розрахунках.
– Що тут розповідати, пане? — шморгнула носом цілителька. — Двоє молодців пішли в село купити провізії на дорогу та взяти віз на випадок, якщо Сергій не зможе втриматися в сідлі.
– Куди вони планували їхати?
– Ні казали про це, ні слухати не хотіла! — сміливо відповіла стара. — І слухати не хотіла, щоб такі, як ви, мене потім не витряхали з мене!
Боря підняв руку, щоб стукнути стару по шиї. Та зіщулилася, а козак лише почухав потилицю та задоволено засміявся.
– А потім, кажеш, наскочили вовкозаки?
– Не інакше. Але що відбулося і як, я не зовсім знаю. Коли я спробувала кинутися на допомогу, один з них так сильно вдарив мене, що я втратила свідомість, а коли прийшла до тями, все скінчилося. – Вона заридала, не в змозі стриматися, і Боря цього разу не підганяв її. Мабуть, стара жінка справді прив'язалася до Костенка. – Лежав бідолаха з розлупаною головою, а дружина його горювала над тілом... Товариші поховали його, забрали Маріку та пішли...
– Куди? Ти ж напевно знаєш.
Очі Параски миттєво висохли, в них спалахнув гнів.
– Я ж сказала, що і не хочу знати. А якби й знала, ти б від мене цього не витягнув, прислужнику...
Вона замовкла, коли козак ударив її в обличчя, без замаху, але так сильно, що з розсіченої губи потекла кров.
– Досить, жінко, — спокійно сказав він. Потім повернувся до чоловіків. – Розкопайте могилу, подивимося, чи вона порожня, чи в ній лежить якась тварина!
– Бога не боїтеся! — вигукнула цілителька, заламуючи руки. – Чи ж можна так?!.
Боря проігнорував її протести. Солдати взялися до роботи.
– Прокляття на вас та на голову твого гетьмана, — бурмотіла Параска. – Нічого в вашій душі святого...
– Святого, — зареготав Боря. – А піп на похороні хоч був?
Параска замовкла, похмуро спостерігаючи, як гетьманські люди копали могилу.
□□□
Маріка вийшла на поріг з Гальшкою на руках. Троє чоловіків сиділи на лаві, зробленій зі свіжозбитих дощок, насолоджуючись медом. Вони не звертали уваги на негоду, щільно закуталися в плащі та натягнули капюшони. Семен привітав жінку посмішкою. Гальшка почала вириватися. Коли Маріка поставила її, вона побігла, все ще невпевнено, до Порога. Велетень схопив маленьку дівчинку, посадив її собі на коліна та накрив буркою.
– Зашли б всередину, — сказала Маріка. – І чого ти так рано повставали? Я навіть юшки не встигла зварити.
– Нам час, — сказав Семен. – Весна настала, час покидати зимові лігва.
Вони знайшли цю хатину на покинутому хуторі глибоко в лісі. Вони просто шукали місце для зимівлі, і виявилося, що вони можуть там жити цілком комфортно. У криниці було багато води, і дивним збігом обставин будинок пережив пожежу, яка поглинула решту будівель, а всередині залишилися меблі та посуд.
Влаштувалися вони досить вигідно.
– Я думала, ви все одно залишитися, — сказала вона розчарованим голосом. – Гальшка буде за вами тужити.
– Таке вже життя, — відповів Семен. – Не можна молодцю на одному місці сидіти. Може колись устаткуємося, обабимося і сплодимо потомство, а поки на все це ще зарано. А окрім того, перебуваючи тут, що найбільше, можемо тільки пустельниками зробитися, - засміявся він.
– І я залишуся зовсім сама...
– Ні, не залишишся.
– Але ж з вами я не поїду!
– Так і він з нами не вибирається. – Семен вказав на свого супутника, який сидів поруч, щільно закутавшись у ковдру. – Хотів, він ще вчора говорив про те, як треба йти в поле, але коли настав час, то розм’як.
Обличчя Маріки роз'яснилося. Вона підбігла до козака і відкинула капюшон у нього з голови. Його світле, скуйовджене волосся зліпилося від вологи.
– Обережно. – Він засміявся. – Хіба ти не пам’ятаєш, що казала Параска? Якийсь час треба тримати шию в теплі.
– Я знала», – прошепотіла вона, ігноруючи його слова. – Ні, я не знала... В мене була надія!»
Сергій міцно обійняв дружину. Його права рука майже повністю вже могла рухатися, вона почала швидко гоїтися, як тільки спала жахлива лихоманка.
– І ви можете разом вити на місяць, – засміявся Лівка, але замовк, після лютого шипіння Семена.
– Вип'ємо стремінну, посидимо мовчки, а потім сядемо на коней, – одразу ж змінив розмову Сергій. Він не тримав зла на Пастуха за невчасний жарт. – Немає сенсу чекати, дасть Бог, побачимося наступної зими. Наш дім – завжди і навіки ваш дім, – урочисто додав він.