– Він загинув, захищаючи фортецю? — ці слова Хмельницький прогарчав, мов розлючений лев. — Ми обидва знаємо, що його вбили! І ми обидва знаємо, хто це зробив!

– Не обтяжуй мене власними знаннями, бо вони явно більші за мої. Не міг би ти не перебивати мене хоча б кілька речень? Так ось, ти є винним у смерті Тимошка! Ти виннен більше, ніж будь-хто інший! Ти хотів будь-якою ціною посадовити його на господарський трон, але або забув, або ніколи не помічав, що він слизький від крові і важко на ньому втриматися.

– І тобі це найкраще відомо, — сказав гетьман з кривою посмішкою.

– Відомо, — серйозно кивнув Василій. – Я це найкраще знаю, бо я скинув правителя з того трону, і мене самого скинули. Пам’ятаєш, як я тебе попереджав, коли ти вперто наполягав на шлюбі Розанди з твоїм сином, що це нікому не принесе користі? Якби ти підтримав мене лише військовою силою, Тимофій би не пав.

І Розанда не лежала б, як зрізана троянда, — закінчив він у своїх думках.

– Якби я підтримав тебе лише військами, я б нічого не здобув, — різко сказав гетьман.

– А що здобув? — несподівано спитав господар лагідним голосом. – Новий шрам на душі? Ти давно зрадив себе, в ту мить, коли повірив, що ти кращий за інших. І ти засудив сина на смерть в ту ж мить, коли вирішив заснувати молдавську династію Хмельницьких. Не загинув би він під час облоги; тоді якийсь убивця зарізав би його або отруїв пізніше. Таке посилення не подобається ні полякам, ні султану, ні ханові, ні царю.

– Ані тобі.

– Я найменш важливий у цьому розіграшу. Ти вже про це подбав. Чи існує якась угода, якої ти дотримав?

– Не збираюся цього слухати! — різко сказав Хмельницький. – Якщо я знайду певність, що ти причетний до смерті мого сина, ти позаздриш долі цього ось. – Він підійшов і штовхнув мертвого Мелеха ногою. – Стережися. – Він відступив назад, витираючи носок черевика об килим. Доведеться постелити нові килими. – Давай візьмемося до справи. – Він глибоко вдихнув. – Нам потрібно подумати, що нам робити далі, щоб повернути собі трон Молдавії...

Господар дивився на тіло.

О ні, ваша смерть не буде марною, пане Мелеху. Ви не хотіли дозволити Хмельницьким здобути надмірний вплив, втопити будь-яку опозицію в крові. Цього разу, можливо, вперше у вашому житті, ви повинні поводитися пристойно.

– Кінець нашого перемир'я. – Цими словами він ляснув, мов батогом. Вдруге за цю розмову Хмельницький втратив самовладання. – Мої піддані не хочуть, щоб я сидів на господарському престолі; їхню волю треба поважати. Занадто багато волохів пішло з поляками проти наших військ, щоб я не почав думати.

– І з якого часу ти зважаєш на голос народу? Ось і все, – повторив господар. – Я віддаю наказ про від'їзд сьогодні і їду, як тільки слуги все зберуть.

– А куди боги запровадять, якщо це не секрет? Бо не до Валахії, як я зрозумів.

– До Константинополя. Жодного секрету, ти б і так скоро дізнався.

Хмельницький свиснув крізь зуби.

– Хо-хо, — сказав він, дивлячись на Василія отруйним поглядом. – Ти розраховуєш на захист султана?

– Я розраховую хоч на якусь дещицю спокою. Відпочину, роздивлюся, а потім подивимося.

Коли господар пішов, Хмельницький вилаявся і вдарив кулаком по ажурному столикові, розбивши його на друзки.

– Гадюка!

□□□

Місяць ще не світив всім своїм диском, але для вовкозаків його сяйво було таким же потужним, як промені повного сонця для людей. Вони наближалися до хатини дуже повільно, обережно, проти вітру. Там же ж була Маріка, вовчиця, яка могла б відчути їх передчасно. І тому їм довелося перетворитися в останню хвилину, бо щойно вони приймуть вовчу подобу, вона відчула б це, здогадалася б, що щось відбувається. Зрештою, вона була вадерою з їхньої зграї. Вони зупинилися, притиснулися до землі. Їм не потрібно було поспішати, не слід було. Вони чекали, поки світло в хатині згасне і люди заснуть.

– Я й досі дивуюся, чому вони ховали того одного трупа, — пробурмотів Кирило. — Вони ж поспішали, а копання могили, мабуть, зайняло у них якийсь час.

– Що, у тебе немає про що думати? — дорікнув Міхей. — Ти продовжуєш говорити про те, що не розумієш людей. Тримайся свого непорозуміння і замовкни вже.

Але сам він думав те, що спадало йому на думку щоразу, коли нарікали, що не можуть зрозуміти людських звичаїв. Було б добре почати сприймати їх зі знанням і розумом. Легше боротися з ворогом, про якого ти щось знаєш, ніж з тим, хто дивує тебе на кожному кроці.

– Сподіваюся, що вадера нас не зупинить, — прошепотів Кирило.

– Але ж, вона твоя самка, — насупився Міхей. — Чому ти так хвилюєшся?

– Моя, моя, — погодився Готчий. — І я її утримаю. Це просто дивно. Ти коли-небудь чув про вовчицю, яка залишає зграю за власним бажанням? І вона тут, бо хоче, ніхто її не змушує.

Перейти на страницу:

Поиск

Все книги серии Вовкозаки

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже