— Спочатку, — гірко продовжував дідусь, — коли я після смерті дружини переїхав у Ломонд В’ю, ця особа корчила з себе мого друга: штопала мені шкарпетки і навіть гріла капці на вогні. Далі почала вимагати, щоб я кинув палити, — бо тютюн, бач, смердів їй. Я відмовився. Отоді все й почалось. З того часу вона дихати мені не дає. А чом же й ні?! Вона ж тут незалежна! Обідає внизу, разом з ними, й газету спершу їй підносять, а вже лиш потім шпурляють мені. В суботу ввечері готують для цієї пави теплу воду, а щоранку вона перша суне в ванну. Ти знаєш, хлопче, від такого клятого життя і сказитися можна!
А рядом пропливали нові й нові судна: баржі, шаланди, річний пором, що ходить поміж пристанню й косою, старезний пароходик з Інверері та гарна «Королева Александра». За нею продвигтів гігант — «корабель-бойня», збудований братами Маршаллами для торгівлі з Аргентіною. Він пройшов важно й повільно, а на містку його, як пояснив дідусь, стояв сам лоцман. Я заздро проводжав це судно, аж доки воно перетворилось на маленьку цяточку на багряному вечірньому обрії.
Дідусь міркував уголос:
— Де ще знайдеш ти корабель, як у цих Маршаллів, де річка краща за наш Клайд, хто зна поета більшого, як Роберт Бернс?!. Та... один шотландець віддубасить трьох англійців, навіть якщо другу руку заломити йому назад!.. А от з жінкою впоратися всякому чоловікові важко... — Довга пауза. Нараз дідусь стрепенувся й з усієї сили ляснув себе по лобі:
— Знайшов!.. Тепер ми провчимо ту стару відьму...
Я здригнувся від несподіванки, бо перед очима в мене й досі маячив красунь-корабель, на якому я уявляв собі дідуся й себе. Я гадав, що дідусь теж цим заклопотаний. Та де там! Очі його горіли, і навіть його випнутий ніс сяяв якоюсь дивною рішучістю. Дід підхопився.
— Ходімо, хлопче. Завдамо їй перцю. Буде ще вона у нас гопки скакати!
Поки він підтюпцем тягне мене за собою, я хочу дати вам ще одне пояснення. На шотландській говірці «завдати перцю» — значить придумати якусь незвичайну помсту, від якої й чортам у пеклі стало б тоскно.
— Куди ти йдеш, дідусю?
— Перш за все, до тих клятих Антонеллі. — І щоб я не подумав, що він зсунувся з глузду, лукаво пояснив: — 3 чорного ходу.
На мене аж дрижаки напали, а дід метнувся в двір Антонеллі. Через хвилину він вибіг звідти — слава тобі господи! — живий і здоровий і навіть з дивною посмішкою на вустах. Ми знову рушили в пітьму, і, на моє велике здивування, дід чомусь завертав у найглухіші вулички.
Раз у раз зиркав я на нього і міркував: чому це він так прямо і рівно ступає, немов вантажник, що носить вантаж на голові? Нараз капелюх його знявся і знову сів на голову сам по собі. От чудасія! Та раптом я помітив тоненький хвостик, що вислизнув з-під крис капелюха й скрутився бубликом, заплутавшись у гриві дідуся. Я зрозумів: там був Ніколо!
Я остовпів від здивування, а дід лукаво пояснив:
— Він добре знає мій капелюх. І заманити його туди вдалось одразу.
Десь перед восьмою годиною, коли вже зовсім стемніло, добрались ми додому. Тут я й збагнув кмітливість дідуся — адже в четвер о пів на восьму батько сидів на зборах Будівельного товариства. Таким чином, ніхто не бачив, як ми шаснули в кімнату дідуся.
Ніколо зовсім видужав. Він до нас добре звик, і тому був напрочуд спокійний. Крім того, його сильно вразила дідусева кімната. Він вештався по ній, явно дивуючись химерним і небаченим речам. Певно, його недавно годували, бо коли дід простягнув йому м’ятну пастилку, він тільки пчихнув у відповідь.
Дідусь байдуже споглядав мавпочку. Вигляд у нього був дуже гідний і величний; він чомусь пильно прислухався.
Дев’ять годин... На сходах почулося човгання бабуні, що піднімалась до своєї спальні. Дід зірвався з місця, мов навіжений, схопив Ніколо й кинувся в двері. За мить він повернувся, але без мавпи.
Я зблід. Тільки тепер я зрозумів підступний задум старого і вже з тремтінням чекав, що буде далі. А дід сидів, покусуючи нігті, й уважно дослухався до пихкання бабуні. Ось вона входить до кімнати, роздягається; ось зарипіло її ліжко... тиша... мертва тиша. Раптом почулися пекельні зойки... один... другий...
Про те, що сталося, нам розповість сама бабуня.
Багато ще років після цього, щодня навідуючи свою подругу Тіббі Міннз, описувала вона свою «сутичку з чортом» приблизно такими словами:
— Так от, Тіббі, в ту проклятущу ніч мені ще звечора було щось не по собі. Прийшла ото я в спальню, роздяглась, склала вбрання, помолилась богу, запалила свічку, — бо я не можу спати без світла, — і лягла в постіль. Заплющивши очі, почала я молити Спасителя, щоб послав мені спокійний сон. Раптом щось плиг мені на груди! Від жаху я ледве змогла розкрити очі...
— Ні, ні, Тіббі, то був не сон. Я не спала... навіть не марила... То був сам сатана, з огидною хвостярою, з виряченими баньками та вищиреними іклами. Він схопив моє тлінне тіло своїми кігтями і вже збирався потягти до пекла...