І все ж вітер і тут був солоним і міцним. А навкруг нас панував глибокий спокій, якого дідусь так жадав. Він сів на камінь, зняв черевики і шкарпетки, закачав штани до колін і пішов убрід по мілині. Я не витримав, і скоро й собі почвалав по слідах дідуся.
Раптом дід зняв капелюха: свого чудового капелюха, без якого я навіть не уявляю собі дідуся, — великого, вицвілого, з трьома металевими пістонами з кожного боку; капелюха, в якому побувало стільки скарбів: од голови дідуся — до фунта крадених суниць; капелюха, який служив і довго ще буде служити для чого хочете; саме в нього дідусь почав збирати чудових морських равликів, єдиних живих створінь на цьому мертвому березі...
Зверху вони були зовсім білі й гранчасті; лиш невеличкий бугорок, що ледь помітно випирав з піску, видавав їх місце. А двосторонні мушлі, що вилискували перламутром, ліпилися цілими китицями поміж скель. Коли ми набрали повний капелюх, дідусь підвівся.
— Знаєш, хлопче, — сказав він, звертаючись до мовчазної води, — може я й поганий чоловік... Та не такий вже й лихий, як дехто думає.
Вибравши більш-менш сухе місце на березі, встеленому гнилими водоростями, трісками, розбитими бочками, — тут же валявся солом’яний матрац з якогось судна, — ми розклали велике вогнище. Поклавши мушлі на вогонь, дідусь показав мені, як добувати равликів. Треба потримати черепашку над вогнем, поки звідти не вилізе слимак, і тоді швидко проковтнути його. Дід вважав їх дуже смачними, навіть кращими за устриць; і глитав їх безліч, спокійно й меланхолійно, немовби ця солона їжа була необхідна йому в такому душевному стані. Мені равлики не сподобались, зате нутрощі двосторонніх черепашок прийшлися до смаку. Черепашки розкривалися самі, і на рожевих перламутрових тарілочках з’являлась піджарена маса — волокниста, як м’ясо, і солодка, як горіх.
— І тарілок не треба мити, — сумно мовив дідусь, коли ми впорались. Потім запалив люльку і ліг, підпершись ліктем, — очі його замріяно блукали по околиці. Тут він буркнув до себе щось, немовби цей сніданок викликав у нього спрагу. — Ех, випити б чарочку, то й зовсім було б гарно!
Та перш ніж описати наступні події, я хочу трохи глибше заглянути дідусеві в душу. Він мав велику ваду — любив випити; я часто дослухався вечорами, як він непевно човгає по східцях, мугикаючи собі під ніс і наштовхуючись потемки на різні речі; і все ж таки п’яничкою він не був. Вважати його «старим п’янюгою», як це робив Адам, було б дурною нерозважністю; іноді він добре-таки вихиляв, та потім наставали довгі періоди тверезості; до того ж він ніколи не брав участі в суботніх гульбищах, коли на всіх вулицях міста було повно п’яних. Все своє життя дід мріяв про славні й хоробрі вчинки й, нарешті, почав вірити, що він їх таки вчинив, хоч, справді, нічого путнього ні разу не зробив. Батьки його були досить заможними — в компанії з двома дядьками тримали вони колись велику гуральню в Глен-Невісі. В сімейному альбомі я бачив пожовтіле фото юнака з рушницею та двома гончими на ганку солідного будинку. Я дуже здивувався, коли мама ( казала, що це фото дідуся, котрий стоїть на порозі, в якому виріс і, зітхнувши, додала: «Гау були колись веселими й поважаними людьми, Робі». Великі податки розорили сім’ю, і дідусь, в той час ще зовсім молодий, змушений був стати підручним механіка в Лівенфорді. Одначе він так і не «вивчив свого ремесла» — невистачило терпіння, і змушений був одружитись. Та каятись йому не довелось, бо дружина, хоч і проста жінка, любила його до нестями і примусила його взятися за справжнє діло, тобто, торгувати залізом. Дід прогорів, але носа не похнюпив: працював по черзі клерком, батраком на фермі, столяром, драпірувальником, касиром на пароплаві і, нарешті, за допомогою людей, що знали його сім’ю, улаштувався, як і його улюблений поет, акцизним на таможні[13].
Розчарованість у собі, вміння заводити друзів та постійна наявність спиртного «під рукою» зробили його ласим до випивки; проте він завжди знав міру, а потяг до пляшки з’являвся в ньому здебільшого в критичні хвилини життя, коли він, як той лев, кидався на захист мене, або... та про це ви почуєте потім.
Зараз його гнітила підступність бабуні і, звичайно, це й було приводом для випивки.
— Одна особа, — заявив дід, — жити мені не дає з того часу, як приперлася в наш дім. Та ми ще покажемо їй, де раки зимують. «Занапастить Мардока!..» — процитував він, грізно розмахуючи люлькою. — Диви, диви, он іде «Король островів»... Він ходить навкруг всієї Шотландії... Чудове судно.
Повз нас пройшов красивий пароплав з безліччю пасажирів на борту; весь він сяяв проти сонця, прикрашений прапорцями, а з товстих труб шугали дві хмари диму: джазова музика линула з нього, краючи серце журбою. Бідні, нікому не потрібні бродяги, як би хотіли ми опинитись на цьому судні!