Дідусева філософія, сформована, мабуть, на власному гіркому досвіді, твердила, що кожен мусить розплачуватися за свої радощі. Коли я бувало занадто розбешкетуюсь, дід завжди бурчав: «Дивись, хлопче, як би не довелося тобі плакати вранці». І дійсно, ранок, після веселої прогулянки в Ардфіллан, видався для нас досить непривітним. Прокинувшись, я помітив навкруги фатальну тишу. Мардок і досі валявся в ліжку, батько пішов уже на службу, а мати поралась у кладовці. Дідусь сердито пихкав люлькою, не звертаючи на мене жодної уваги. Коли ж я спустився вниз, двері раптом відчинились, і увійшла бабуня. Вона приїхала ще звечора (а я й не знав!) і вже встигла збігати на котельний завод по пенсію, в своєму гарному чепчику й у вишитій бісером намітці.
— Ой, бабуню! — закричав я. — А я й не знав, що ти вже приїхала.
Вона не відповіла нічого на це схвильоване вітання і почвалала по східцях. Та раптом обернулась і глянула на мене з таким докором, що в мене засмоктало біля серця.
— Ех, Роберт, Роберт, — буркнула глухо, — ніколи я не сподівалась, що ти здатний на таке.
Я відсахнувся. Певно, вона довідалась од Тіббі Міннз про те, що я зрікся її віри. Я ждав цього.^ Та бліде обличчя, зціплені зуби й скорботний погляд бабуні тяжко вразили мене.
— Ще прийде коза до воза, та буде пізно, — кинула вона, і я аж затремтів, таким жалібним і тужливим був її голос. Остовпілий, дивився я вслід, а бабуня швидко зійшла на другий поверх й рішуче ступила до кімнати дідуся.
Я метнувся на кухню. Чому ця клята релігія, до якої я належу, викликає такий жорстокий гнів у бабуні? Відповідь була гнітючою. Гідна й поважна жінка, бабуня, мабуть, за все своє життя розмовляла не більше, як з трьома представниками цієї віри і, звичайно, помилялась. І все ж таки вона зневажала мою віру. Навряд чи вона пробачить дідусеві ту роль, яку він відіграв під час мого причастя.
В цю ж хвилину я почув нагорі галас, а вслід за цим з кімнати вилетів дідусь і стрімголов кинувся вниз по східцях.
— Ходімо, хлопче, — пробубонів він на ходу. — Давно нам треба було тікати звідси.
Дідусь був дуже схвильований. Певно, бабуня добре всипала йому за моє відступництво; та виявилось, що причина цих чвар була зовсім іншою. Вчора звечора бабуня довго сиділа біля вікна і добре бачила, в якому вигляді ми повернулись, — особливо Мардок. За сніданком вона розповіла про це батькові.
Дідусь давно вже уникав зустрічі з батьком, бо знав, що зять ненавидить його. Всього раз, як мені пригадується, були вони якийсь час вкупі — коли батько, натхнений мамою, показував нам нові поля зрошення за Лівенфордом, та й то ця зустріч скінчилась досить прикро. Гордий своїми санітарними досягненнями, батько довго доводив нам, як за допомогою оксидації та фільтрації здобувається чиста вода. Потім налив склянку і дав мені.
— От попробуй і ти зрозумієш.
Я нерішуче глянув на каламутну рідину.
— Мені щось не хочеться пити, — пробелькотів я.
Тоді батько простягнув склянку дідусеві, який чомусь весь час криво посміхався.
— Я не дуже-то полюбляю воду, а тим більше отаку бурду, — відрізав дідусь.
— Ви що, не ймете мені віри? — крикнув батько, пожбурив пляшку і пішов геть.
Після цього їхні шляхи вже ніколи не сходились: як тільки дідусь загледить бувало інспектора, то робить стратегічний маневр, і зіткнення не відбувається. Та на цей раз бучі не можна було уникнути. При холодному денному світлі вечірня авантюра з Мардоком здавалася зовсім чорною. Батько і в рот не брав горілки; він завжди проклинав «пияцтво» і вважав його марнотратством! Розлючений провалом Мардока на іспитах, він міг вжити найсуворіших заходів, щоб покарати «негідника», який спантеличив сина.
Коли ми трохи відійшли, дідусь збавив крок і бундючно звернувся до мене:
— Хвалити богові, ми ще маємо куди подітися з тобою, Робі. Наші друзі — Антонеллі дадуть нам шматок хліба і притулок.
Я остовпіло зупинився.
— Ні, ні, дідусю, туди ми не можемо йти.
— Чому?!
— Тому... — запнувся я. Проте змушений був розповісти все, бо не міг допустити, щоб дідові перед самим носом грюкнули дверима.
Він не сказав і слова: при всій своїй пристрасті до просторікань, дідусь умів мовчки зносити образи. Та удар був занадто тяжким; все обличчя в нього вкрилось якимись дивними плямами. Я гадав, що він піде до своїх друзів — Седдлера Боуга і Пітера Діккі. Ні, він продовжував чапати по Хай-стріт, далі звернув на Ноксхілл і привів мене на зовсім незнайому мені околицю.
— Куди ми йдемо, дідусю?
— Омити в водах гіркоту життя.
Чи то солоний вітер викликав у нього таке бажання, чи йому просто хотілося відійти далі від усього, що завдавало йому стільки прикростей. Як би то не було, скоро ми опинилися на березі річки, недалеко від гавані. Місце було досить дике: низький болотяний берег, на якому тільки подекуди росли зелені водорості й стирчали пласкі камінці, обліплені сірими мушлями. Був відплив, і тяжка олов’яна вода стояла зовсім низько. Високі труби котельного заводу на горизонті, стукіт молотків у доках, бурхання води, що виливалась із каналізації, — все це тільки підсилювало запустіння глухої заводі.