— Надивившись на мене, він завищав і почав їздити по мені, наче я не людина, а поні; потім схопив за вуха й почав трусити мою голову так, що я мало не віддала богові душу. І ввесь час у нього з очиськ летіли іскри... Я боялась, страх як боялась, люба Тіббі!.. А він продовжував знущатися з мене: крутив мені вуха, тикав пазурами межи очі, тягнув за коси, силкуючись здерти з мене очіпок і навіть... сорочку...
— А я все намагалася вимовити ім’я Всевишнього, та ні язик, ні розум не підкорялися мені. Нарешті я прошепотіла: «Згинь, сатано! Пропади!»
— Одразу ж він перестав гамселити по мені, вхопив з нічного столика мої штучні зуби, скочив на постіль і почав корчити мерзенні пики, то вставляючи, то виймаючи їх з своєї пащеки....
— Побачивши таку наругу над своєю приватною власністю, я скипіла й несамовито почала лупцювати його кулаками в мордяку, примовляючи: «Згинь, дияволе! Геть, проклятущий! Побий тебе сила господня!..»
— Не встигла я вимовити ім’я спасителя, як він скрутився, заверещав і, продовжуючи корчити пики, вискочив у двері, що я лишила на ніч прочиненими — для свіжого повітря... Я знову впала на постіль і, тремтячи з ніг до голови, стала шептати молитву, дякуючи милосердному за це чудесне спасіння.
— ...Не думайте, люба, що йому вдалося вкрасти мої щелепи. Ні, хвалити богові! Тільки той гаспид кинув їх, клятий, ...у мій нічний горщик.
В наступний четвер закінчувалися літні канікули. Кейт знову починала навчати малюків, а я мав іти до Академії. Той день я добре пам’ятаю — адже дідусь мій зовсім спохмурнів. Я теж навчивсь од нього киснути, як тільки щось не клеїлось, і чим старшим я ставав, тим більш охоплювала мене туга і нудьга.
Стояла тяжка спека. Бабуня зачинилась у кімнаті, а Мардок уникав зустрічі з батьками; він нишком працював у садку Далрімпля.
Дідусь наче й забув про своїх друзів; переписувати теж не було чого; лишалося — терпіти спеку й постійні гдирання батька. Старому не давали жити. Навіть позбавили бідолаху тютюну. Одного разу, сумно поглянувши на люльку, дід сказав:
— Навіщо жити, хлопчику... навіщо?
Наступного ранку, коли я одягався в своєму
закутку, а батько кляв за сніданком старого, до кухні раптом вбігла мама і закричала:
— Дід кудись зник!
Глибока тиша. Батько скипів від люті, потім сказав:
— Ну, це вже занадто. Щоб він був мені до обіду, інакше...
Стурбований, але нітрохи не зляканий, пішов я до школи разом з Гевіном; там ми дізналися, що не тільки будемо вчитися в одному класі, але й сидітимемо на одній парті. Ця радість, а також нові книжки, що їх приніс я мамі, щоб обгорнути, зайняли в мене увесь день. Та ввечері, коли всі ми зібралися за чаєм, я зрозумів, що сталося щось страшне: очі у мами були заплакані, а батько сидів зовсім пригнічений.
— Він що, і досі не з’являвся?
Мама сумно похитала головою.
Батько нервово затарабанив пальцями по столу й з такою люттю накинувся на грінку, наче то був не хліб, а дідусева голова.
Мовчанка. Нараз до кімнати увійшов Мар- док і тихо сказав:
— А може з ним сталась якась біда?
Батько гнівно зиркнув на свого синка-невдаху.
— Замовч, ти, бовдуре! Треба було на іспитах мудрувати.
Мардок знітився, й в кімнаті настала ще глибша тиша, яку знову порушив батько:
— І так він у тебе на шиї сидить, а тут ще шлятись та пиячити почав...
Мама не витримала:
— А звідки ти знаєш, що він пиячить?!
Батько здивовано витріщився на неї.
— У сердешного старого і копійки немає за душею, — продовжувала мама, — усі знущаються з нього, п’янюгою обзивають. П’янюга! Та з ним тут так поводились, що тільки бідоласі й лишалося: з моста та в воду... — І вона розплакалась.
Мардок переможно глянув на батька, а Кейт почала утішати маму.
— А дійсно, тату, — докорила Кейт, — пора б ужити заходів, щоб розшукати дідуся. Де там йому пити, коли грошей чортма.
Батько скривився.
— Щоб потім усі ляпали язиками довкола... І так ганьба! — Він встав з-за столу. — Адже мій штат вже, певно, нишпорить за ним...
Батьків «штат» складався з довгов’язого помічника на ім’я Арчі Джупп, котрий улесливо виконував усі батькові накази, бо сподівався зайняти його посаду, та з товстелезного хлопця, який ходив повільно й сонно, за що робітники з котельного заводу прозвали його «Скороходом». Я не дуже-то вірив у їхні здібності, та скоро зрозумів, що помилявся. Пригадавши, в якому відчаї був дідусь, я неабияк схвилювався.
Настав і другий ранок, а дідуся все нема та нема. Вся сім’я в тривожному чеканні. В обід батько довго сидів похмурий, потім ударив злегка кулаком по столі й категорично заявив:
— Треба викликати Адама!
Так, так, хай приїздить Адам. Але потрібно дати телеграму... А в цій сім’ї завжди боялися телеграм — цих клятих вісників біди. Відмовившись від послуг Мардока, мама надягла капелюшок і побігла на драмбакську пошту. За годину Адам відповів: «Буду завтра о третій дня. Адам».