Ловець повітряних зміїв полностью

Сограб сидів біля мене і гортав старий випуск «Нешинал Джеоґрефік».

Ми забрали з банку гроші. Тамтешній менеджер — із пузцем і плямами поту під пахвами — тільки те й робив, що всміхався та повторював, що ніхто в банку не торкався наших грошей. «Абсолютно ніхто», — казав серйозно і підносив вказівний палець так само, як Арманд.

Їхати Пешаваром з такою сумою в паперовому пакеті було трохи лячно. До того ж я підозрював кожного бороданя, який витріщався на мене, в тому, що він — таліб-убивця, посланий Ассефом. Мій страх підсилювався двома факторами: у Пешаварі повно бородатих чоловіків і тут усі витріщаються.

— І що нам з ним робити? — запитав Фарід, поволі ведучи мене від лікарняної бухгалтерії до своєї машини.

Сограб, поклавши підборіддя на долоні, стежив за рухом автомобілів на дорозі крізь опущене вікно з заднього сидіння «ленд-крузера».

— Його не можна залишати в Пешаварі, — захекано відказав я.

— Твоя правда, Аміре-ага, не можна, — погодився Фарід. І, відчувши в моїх словах запитання, додав: — Вибач. Я хотів би...

— Фаріде, все гаразд, — промовив я. І навіть стомлено всміхнувся. — Ти й так годуєш чимало ротів.

Біля нашої машини, спершись передніми лапами на дверцята, стояв і метляв хвостом пес. Сограб його гладив.

— Що ж, поки що він поїде зі мною в Ісламабад, — сказав я.

Я проспав практично всю чотиригодинну мандрівку до Ісламабада. Бачив не один сон, але запам’ятав їх як місиво образів, уривки зорових спогадів, що блимали в голові, ніби картки в «Ролодексі»[102]. Ось баба маринує ягнятину на мій тринадцятий день народження. Ось ми з Сораєю вперше кохаємося: сходить сонце, у наших вухах досі відлунює весільна музика, розмальовані хною пальці дружини переплелися з моїми. Ось батько повіз нас із Гассаном на полуничні поля в Джелалабад — їхній власник дозволив нам з’їсти, скільки заманеться, якщо купимо бодай чотири кілограми ягід, тож урешті в нас із Гассаном розболілися животи. Ось темна, майже чорна кров, що крапає на сніг із Гассанових штанів. «Кров — могутня штука, бачєм». І вже хала Джаміля поплескує Сораю по коліні та каже: «Богові краще знати. Можливо, так і мало бути». Ось ми спимо на даху батькового дому. А ось батько, який каже мені, що єдиний у світі смертний гріх — це крадіжка: «Коли брешеш, то крадеш в іншого право на правду». І ще дзвінок Рахіма-хана та його фраза про «спосіб знову стати хорошим». Спосіб знову стати хорошим...

Якщо Пешавар нагадував мені колишній Кабул, то Ісламабад був такий, яким Кабул міг би стати в майбутньому. Вулиці тут були ширші, ніж у Пешаварі, чистіші й обсаджені гібіскусами та вогняними деревами[103]. Ринки — впорядковані та не запруджені рикшами й перехожими. Архітектура — вишуканіша і сучасніша, а ще я помітив парки, де в затінку дерев цвіли троянди та жасмин.

Фарід знайшов нам невеликий готель на бічній вулиці, що тяглася вздовж підніжжя пагорбів Марґалла. Дорогою ми побачили бетонні балки та гінкі мінарети знаменитої мечеті шаха Фейсала, що вважається найбільшою у світі. Навіть Сограб, побачивши мечеть, пожвавився: вихилився з вікна та проводжав її поглядом, аж доки Фарід завернув за ріг.

Наш готельний номер вигідно відрізнявся від кабульського, в якому ми з Фарідом зупинялися раніше. Постіль була свіжа, килим почищений, а в лазничці — ані плямки бруду, зате був шампунь, мило, станок для гоління, нормальна ванна та рушники, що пахли лимоном. І ні цяточки крові на стінах! А ще на тумбочці навпроти двох односпальних ліжок стояв телевізор.

— Поглянь! — сказав я Сограбові.

Увімкнув телик кнопкою, бо пульта не було, покрутив перемикач каналів і знайшов дитячу передачу, де дві пухнасті ляльки-овечки співали мовою урду. Сограб сів на ліжко, підібгав ноги та сперся підборідям на коліна. Він втупився в екран з кам’яним обличчям, погойдувався вперед-назад, і зображення відбивалося в його зелених очах. Я пригадав свою давню обіцянку Гассанові: купити для його сім’ї кольоровий телевізор, коли ми обидва виростемо...

— Аміре-ага, я вже піду, — озвався Фарід.

— Залишайся на ніч, — відказав я. — Дорога далека. Поїдеш завтра.

— Ташаккор. Але я хочу повернутися сьогодні. Скучив за дітьми.

Ідучи, він спинився в дверях.

— Прощавай, Сограбе-джан, — промовив і зачекав на відповідь.

Але Сограб ніяк не відреагував. Гойдався вперед-назад, а на обличчі його блимало сріблясте світло від картинок з екрана.

Ми з Фарідом вийшли з номера, і я вручив йому конверт. Коли він розірвав його, то аж рота роззявив від здивування.

— Не знав, як тобі подякувати, — сказав я. — Ти так багато для мене зробив.

— Скільки тут? — запитав Фарід, явно приголомшений.

— Дві з гаком тисячі доларів.

— Дві ти... — почав він і замовк на півслові.

Нижня губа в нього злегка посіпувалася. А згодом, уже від’їхавши від узбіччя, Фарід посигналив двічі та помахав мені. Я помахав у відповідь. То була наша остання зустріч.