Я повернувся в номер. Сограб лежав на ліжку із заплющеними очима, згорнувшись літерою С, та я не знав, чи спить він. Телевізор хлопчик вимкнув. Я сів на ліжко й аж скривився від болю, витираючи з лоба холодний піт. Цікаво, чи довго ще мені буде боляче вставати, сідати та повертатися в ліжку? Коли я нарешті зможу їсти тверду їжу? І що робити з цим травмованим хлопчиком, який лежить на сусідньому ліжку? Однак якась частина мене вже знала відповіді на ці запитання.
На тумбочці стояв графин з водою. Я налив води в склянку та ковтнув дві пігулки від болю, які дав мені Арманд. Вода була тепла й гірка. Я затулив завіси, повільно опустився на ліжко, а тоді ліг. Здавалося, на грудях от-от розійдуться шви. Дочекався, коли біль хоч на краплю вщухне, перевів подих, натягнув ковдру до грудей і став терпляче ждати, поки подіють Армандові ліки.
Коли я прокинувся, в кімнаті вже посутеніло. Шматочок неба, видний поміж завісам, став багряним — вечір обертався ніччю. Постіль просякла потом, голова гуділа. Мені знову снилися сни, проте я не пам’ятав, про що.
Серце моє болісно стиснулося, коли я подивився на Сограбове ліжко і зрозумів, що воно порожнє. Гукнув хлопчика. Власний голос мене вразив. Це був голос людини, яка збилася на манівці, сидить у темряві готельного номера за тисячі миль від дому, має понівечене тіло і гукає на ім’я дитину, з якою познайомилася лише кілька днів тому... Я знову покликав Сограба. У відповідь тиша. Я з натугою підвівся з ліжка, перевірив лазничку, визирнув у вузький коридор. Хлопчика ніде не було.
Тоді я замкнув двері номера і, чіпляючись рукою за перило побіч сходів, пошкутильгав у вестибюль до адміністратора. У кутку вестибюля стояла запилюжена штучна пальма, а на шпалерах були зображені рожеві фламінго в польоті. Адміністратор готелю читав газету, спершись на пластикову поверхню стійки. Я описав йому Сограба, запитав, чи не бачив він, бува, такого хлопчика. Той відклав газету і зняв окуляри для читання. У нього було масне волосся і прямокутні вусики, помережані сивиною. Від нього невиразно віяло тропічним фруктом, запах якого я ніяк не міг упізнати.
— Ох уже ці хлопці, вічно кудись тікають, — сказав, зітхнувши, адміністратор. — У мене троє. Гасають цілими днями матері на біду.
Він обмахував обличчя газетою та витріщався на мої щелепи.
— Не думаю, що він десь гасає, — сказав я. — Ми не місцеві. Боюся, хлопчик міг заблукати.
Чоловік швидко похитав головою.
— Тоді, пане, треба було пильнувати.
— Знаю, — сказав я. — Та я заснув, а коли прокинувся, хлопчика вже не було.
— За хлопцями постійно треба наглядати, ви ж розумієте.
— Так, — відповів я, і в мене пришвидшився пульс.
Як він може так недбало ставитися до моїх побоювань? Адміністратор узяв газету другою рукою і продовжив обмахуватися.
— Вони ще й велосипеди хочуть.
— Хто?
— Мої хлопці, — пояснив той. — Приказують: «Тату, тату, купи нам, будь ласка, велосипеди, і ми дамо тобі спокій. Будь ласочка, тату!» — він коротко пирснув носом. — Велосипеди! Та їхня мати мене вб’є, присягаюся!
Я тим часом уявляв Сограба в якійсь канаві. Чи в багажнику автомобіля, зв’язаного, з кляпом у роті. Ще його крові на моїх руках бракувало. Тільки не це...
— Благаю, — сказав я. І зиркнув на табличку з іменем адміністратора, що була почеплена на вилозі його блакитної бавовняної сорочки з короткими рукавами. — Пане Файязе, ви його бачили?
— Того хлопця?
Я оскаженів:
— Так, так, того хлопця! Хлопця, який зі мною приїхав. То ви бачили його чи ні? Скажіть, заради Бога!
Файяз припинив обмахуватися. Його очі звузилися.
— Шановний, не чіпляйтеся до мене. То не я його загубив.
Він мав рацію, та моє обличчя однаково налилося кров’ю.
— Так, ваша правда. А я не правий. Перепрошую. То ви його бачили?
— Вибачте, — сказав адміністратор ввічливо. Надів окуляри. Розгорнув газету. — Я не бачив вашого хлопця.
Якусь хвилину я постояв біля стійки, з останніх сил тамуючи крик. А коли вже виходив з вестибюля, Файяз запитав:
— І ви не здогадуєтеся, куди хлопець міг податися?
— Ні.
Я почувався стомленим. Стомленим і наляканим.
— Чим він цікавиться? — допитувався Файяз. Я помітив, що він згорнув газету. — Мої хлопці, наприклад, віддадуть усе за перегляд американського бойовика, особливо з Арнольдом Як-там-його-неґґером...
— Мечеть! — раптом вигукнув я. — Велика мечеть!
Я згадав, як вигляд мечеті вивів Сограба зі ступору, як він вихилявся з вікна, щоб її роздивитися, коли ми проїжджали повз.
— Шаха Фейсала?
— Так. Можете відвезти мене до неї?
— А ви знали, що це найбільша мечеть у світі? — запитав адміністратор.
— Ні, але...
— Саме лише подвір’я вміщає сорок тисяч людей.
— Можете відвезти мене туди?
— Звідси до мечеті лише кілометр, — сказав Файяз, однак сам уже поволі вилазив з-за стійки.
— Я заплачу.
Він зітхнув і похитав головою.
— Чекайте тут.
Зник у задній кімнаті, а тоді повернувся в інших окулярах і з в’язкою ключів. За ним ішла низька огрядна жінка в помаранчевому сарі. Вона сіла на його місце за стійкою.
— Я не візьму з вас грошей, — сказав адміністратор готелю, швидко проминаючи мене, — а повезу вас тому, що й сам теж батько.
