Аміре-джан,
іншалла, цей лист застав тебе в безпеці. Молюся, щоб шлях, на який я тебе прирік, не виявився дорогою лиха і щоб Афганістан не був до тебе надто суворим. Молитви мої не покидають тебе, відколи ти став на цей шлях.
Недарма ти стільки років підозрював, що я про все знаю. Я справді знаю. Гассан розповів мені невдовзі після того, як це сталося. Так, ти вчинив погано, Аміре-джан, проте не забувай, що тоді ти був лише дитиною. Збентеженим хлопчиком. Надто жорстоким до самого себе — ти й досі такий, правду кажучи, я побачив це в твоїх очах у Пешаварі. Але сподіваюся, ти запам’ятаєш мої слова і зважатимеш на них: недобрі й безсовісні люди не відають, що таке страждання. А ще сподіваюся, що ця подорож у Афганістан покладе край твоїм мукам.
Аміре-джан, мені соромно перед тобою за брехню, яка тривала роками. Ти мав право гніватися тоді в Пешаварі. Ти мав право знати. Як і Гассан. Розумію, це в жодному разі нікого не виправдовує, однак Кабул, у якому ми тоді жили, був дивним світом, де певні речі цінувалися понад правду.
Аміре-джан, я знаю, яким жорстким був до тебе батько, коли ти ріс. Я бачив, як ти потерпаєш і прагнеш його приязні, і моє серце обливалося кров’ю. Проте твій батько, Аміре-джан, розривався навпіл: між тобою та Гассаном. Він любив вас обох, але Гассана не міг любити так, як йому хотілося — відкрито і по-батьківськи. Тому й поводився так із тобою — Аміром, визнаною суспільством половиною, втіленням успадкованого багатства та безкарності гріха, що його супроводжувала.
Коли батько дивився на тебе, то бачив себе. І свою провину. Ти досі гніваєшся, і, гадаю, ще надто рано сподіватися, що ти збагнеш і приймеш мої слова, проте знай: коли батько був до тебе жорстоким, він передусім карав самого себе. Душа твого батька, як і твоя, Аміре-джан, зазнавала сильних страждань.
Годі описати, яке глибоке й чорне горе охопило мене, коли я дізнався про його смерть. Я любив його, бо він був моїм другом, але також і тому, що він був доброю людиною, ба навіть видатною. І я хочу, щоб ти зрозумів: його доброта, справжня доброта народилася з розкаяння. Іноді мені здається, все, що він робив — годував злидарів на вулицях, будував сиротинець, позичав гроші приятелю в біді — все це було намаганням знайти порятунок у спокуті. І я переконаний, Аміре-джан, що саме така вона, істинна спокута — коли почуття провини веде до благодійності.
Я знаю, що врешті-решт Господь простить усім. Простить твоєму батьку, мені й тобі. Надіюся, ти вчиниш так само. Простиш своєму батьку, якщо зможеш. Простиш мені, якщо забажаєш. А ще, і це найважливіше, простиш самому собі.
Я залишив тобі трохи грошей — власне, значну частину того, що мав. Думаю, після повернення в тебе виникнуть несподівані витрати. Цих коштів повинно на все вистачити. У Пешаварі є банк, Фарід знає, де саме. Гроші в депозитній скриньці. Ключ я тобі передаю.
Мені ж пора. Часу в мене мало, і я волію провести його наодинці з собою. Благаю, не розшукуй мене. Це моє останнє до тебе прохання.
Хай буде доля твоя в руках Господніх.
Твій друг навіки, Рахім
