Ловець повітряних зміїв полностью

У середній шухляді тумбочки я знайшов старий випуск журналу «Нешинал Джеоґрефік», погризений олівець, гребінець, якому бракувало зубців, і те, по що, власне, так старанно тягнувся, аж піт котився обличчям — колоду карт. Карти я вже раніше перерахував, і колода, на диво, була ціла. Тож я запитав Сограба, чи хоче той зіграти. Однак не сподівався, що він відповість, а що гратиме — поготів: після втечі з Кабула хлопчик був неговіркий. Проте він повернувся і сказав:

— Я вмію грати тільки в панджпар.

— Тоді мені вже тебе шкода, бо я — знаний майстер панджпару. Відомий на весь світ.

Сограб сів на стілець біля мене. Я роздав йому п’ять карт.

— Коли ми з твоїм батьком були такого віку, як ти тепер, то теж грали в цю гру. Особливо взимку, коли дуже сніжило і не можна було вийти надвір. Грали, аж поки заходило сонце.

Сограб зробив хід і взяв з колоди карту. Я крадькома зиркав на нього, поки він розмірковував. Як же хлопчик нагадував батька! Так само обмахувався віялом карт, які тримав обіруч, так само мружився, поки «читав» їх, так само рідко дивився в очі...

Ми грали в тиші. Я переміг у першій партії, дозволив Сограбові виграти другу і чесно програв у наступних п’яти.

— Ти такий же вправний, як і твій батько, а може, навіть і вправніший, — сказав я після останнього програшу. — Інколи мені вдавалося його перемогти, проте, припускаю, частіше він просто піддавався, — я витримав паузу, а потім додав: — Нас із твоїм батьком вигодувала грудьми одна жінка.

— Знаю.

— Що... що він тобі про нас розповідав?

— Що ви були його найкращим у світі другом, — сказав хлопчина.

Я крутив між пальців бубнового валета, перекидав його то лицем, то зворотом.

— На жаль, я був не таким уже й добрим другом, — промовив. — Але я хочу стати другом тобі. Думаю, для тебе я справді був би добрим другом. Як тобі така ідея? Ти не проти?

Я поклав свою руку на його, дуже обережно, та Сограб свою відсмикнув. Кинув карти і відштовхнув стілець. Знову подався до вікна. Небо було посмуговане червоним і багряним — над Пешаваром сідало сонце. Знизу, з вулиці, долинали по черзі то автомобільні гудки, то ревіння віслюків, то свистки поліцейських. Сограб стояв у ясно-червоному світлі, спершись чолом на скло і запхавши кулаки під пахви.

Того ж вечора я вирішив уперше зіп’ястися на ноги, мені допомагали Айша та медбрат, якого вона покликала. Однак я тільки раз пройшовся палатою, вчепившись однією рукою за опору крапельниці на коліщатках, а другою стиснувши передпліччя медбрата. До ліжка добирався десять хвилин, а доки добрався, шрам на животі пульсував і я весь обливався потом. Згодом лежав у ліжку, відсапувався, серце калатало аж у вухах, а я все думав, як же скучив за своєю дружиною.

Ми з Сограбом грали в панджпар майже весь наступний день, знову мовчки. Потім ще один день. Практично не розмовляли, просто грали. Я — спершись на подушки в ліжку, а він — сидячи на триногому стільці. Від гри нас відволікали тільки мої прогулянки палатою та ще походи в туалет, що був далі по коридору. Уночі мені наснилося, що в дверях палати стоїть Ассеф, а в нього в очниці й досі стримить та мідна кулька. «Ми з тобою однакові — ти і я, — сказав Ассеф. — Може, вас із Гассаном і годували тими самими грудьми, але ти — мій близнюк, мій!»

Рано-вранці я сказав Арманду, що виписуюся.

— Вас іще рано від’єднувати від крапельниць, — запротестував той. Сьогодні він був не в хірургічному халаті, а в застібнутому на всі ґудзики темно-синьому костюмі та жовтій краватці. Волосся його було намащене гелем. — Ви досі на внутрішньовенних антибіотиках і...

— Я мушу поїхати, — сказав я. — Дуже ціную все, що ви для мене зробили, весь ваш колектив. Справді. Проте мушу забиратися звідси.

— Куди ж ви поїдете? — запитав Арманд.

— Я волів би про це не говорити.

— Таж ви ледве на ногах стоїте!

— Я можу дійти до кінця коридору і назад. Зі мною все буде добре.

План був такий: забратися з лікарні, знайти гроші, залишені для мене в депозитній скриньці, оплатити рахунки за лікування. Відтак поїхати в сиротинець і залишити Сограба в Джона та Бетті Колдвеллів. Тоді мчати в Ісламабад і змінити маршрут подорожі. Дати собі кілька днів на одужання. Полетіти додому.

Такий-от був у мене план. Аж поки того ранку до мене заїхав Фарід із хлопчиком.

— Твоїх друзів, оцих Джона та Бетті Колдвеллів... немає в Пешаварі, — повідомив Фарід.

Мені знадобилося аж десять хвилин, щоб улізти в пірган-тюмбан. Коли піднімав руку, заболіло в грудях — там, де був надріз для дренажної трубки. Живіт нив щоразу, коли я нахилявся. Від складання кількох речей у коричневий паперовий пакет у мене збилося дихання. Проте я таки спромігся зібратися, і коли Фарід з новиною ввійшов у палату, я сидів на краю ліжка. Сограб сів на ліжко поруч зі мною.

— Куди ж вони поїхали? — запитав я.

Фарід похитав головою.

— Ти не зрозумів...

— Але Рахім-хан сказав...

— Я ходив у консульство США, — пояснив Фарід, пакуючи мою сумку. — У Пешаварі ніколи не було ні Джона, ні Бетті Колдвеллів. Якщо вірити людям з консульства, їх просто не існувало. Принаймні тут, у Пешаварі.