Я сподівався, що він продовжить розпитувати, але хлопчик змінив тему і попросив поїсти. Я дістав йому з паперового пакета канапку з м’ясними кульками. А сам обідав, як завжди, склянкою перетертих бананів і апельсинів — я орендував на тиждень у містера Файяза блендер. Пив через соломинку і відчував у роті солодкий фруктовий смак. Сік скрапував з кутика рота, Сограб подав мені серветку і дивився, як я втираю губи. Я всміхнувся — і він усміхнувся у відповідь.
— Ми з твоїм батьком були братами, — сказав я.
Слова самі вилетіли. Я хотів їх сказати ще тієї ночі, коли ми сиділи біля мечеті, але стримався. Проте Сограб мав право знати, я більше не бажав нічого приховувати.
— Точніше зведеними братами. У нас був спільний батько.
Сограб припинив жувати. Поклав канапку.
— Тато ніколи не розповідав, що в нього є брат.
— Тому що він і сам не знав.
— А чому він не знав?
— Бо ніхто йому не розповів, — сказав я. — Та й мені теж. Я тільки нещодавно про це довідався.
Сограб зиркнув на мене. Ні, він подивився на мене,
— Але чому від тата і від вас це приховували?
— Щиро кажучи, мене теж це запитання непокоїть. І відповідь є, тільки не дуже приємна. Скажімо так, нам ніхто нічого не розповідав, тому що нам з твоїм батьком... не можна бути братами.
— Тому що він хазареєць?
Я примусив себе не відводити погляд.
— Так.
— А ваш батько, — почав Сограб, дивлячись на свою канапку, — а ваш батько однаково любив і вас, і мого тата?
Мені пригадався той давно минулий день біля озера Карґа, коли батько дозволив собі поплескати Гассана по спині, бо його камінець-жабка перестрибав мого. Потім згадав бабу в лікарняній палаті — як він засяяв, коли зняли пов’язки з Гассанових губ.
— Думаю, він любив нас рівноцінно, проте по-різному.
— Він соромився мого тата?
— Ні, — сказав я. — Мабуть, він соромився самого себе. Сограб узяв свою канапку і почав мовчки її жувати.
Додому ми поверталися пізно ввечері, втомлені від спеки, але втома була приємна. Дорогою до готелю я відчував, що Сограб за мною стежить. Я попросив водія спинитися біля крамнички, де продавали телефонні картки. Дав Сограбові гроші на картку та «чайові» — щоб збігав і придбав мені одну.
Тієї ночі ми лежали на ліжках і дивилися ток-шоу. Двоє церковників у білих тюрбанах і з довгими попелястими бородами відповідали на дзвінки правовірних з усього світу. Якийсь дядько з Фінляндії на ім’я Аюб запитував, чи потрапить його син-підліток у пекло за те, що носить мішкуваті штани так низько, що аж видно смужку спідньої білизни.
— А я колись бачив Сан-Франциско на фото, — озвався Сограб.
— Невже?
— Там був червоний міст і гостроверха будівля.
— Бачив би ти тамтешні вулиці!
— І що в них такого? — тепер уже Сограб дивився на мене.
На телеекрані обидва мулли про щось радилися між собою.
— Вулиці Сан-Франциско такі стрімкі, що коли їдеш угору, то бачиш лише дах свого автомобіля і небо.
— Якось страшнувато, — відказав Сограб і перекотився на бік, обличчям до мене, спиною до телевізора.
— Спершу і справді страшно, — погодився я. — А потім звикаєш.
— А сніг там буває?
— Ні, зате часто буває туман. Пригадуєш той червоний міст, який ти бачив?
— Так.
— Інколи ранковий туман такий густий, що видніються лише вершечки двох мостових башт.
Сограб здивовано всміхнувся.
— Ого!
— Сограбе?
— Що?
— Чи думав ти про те, що я в тебе запитав?
Усмішка згасла. Хлопчик перекотився на спину. Склав руки попід головою. Мулли врешті вирішили, що син Аюба таки потрапить до пекла за те, як він носить штани. Заявили, що так написано в
— І що надумав?
— Мені страшно.
— Розумію, справді трохи лячно, — промовив я, хапаючись за хвостик надії. — Проте ти дуже швидко вивчиш англійську і звикнеш до...
— Та я не про те. Це теж, звісно, страшно, але...
— Але що?
Він знову повернувся до мене. Підібгав ноги.
— А що, як я вам набридну? Що, як не сподобаюся вашій дружині?
Я з натугою вибрався з ліжка та здолав відстань між нами. Сів поруч із хлопчиком.
— Сограбе, ти мені не набриднеш, — сказав я. — Ніколи. Обіцяю. Ти — мій небіж, забув чи що? А Сорая-джан — дуже добра жінка. Повір, вона тебе полюбить. Обіцяю.
І тут я ризикнув. Потягнувся і взяв Сограба за руку. Той трохи напружився, проте руки не забрав.
— Я більше не хочу жити в притулку, — промовив.
— І не житимеш, обіцяю тобі, — я обхопив його руку обома своїми. — Їдьмо зі мною додому.
Подушка намокла від його сліз. Сограб довго не озивався. А потім його рука стиснула мою у відповідь. І він кивнув. Кивнув!
Зв’язатися вдалося з четвертої спроби. Сорая відповіла після трьох гудків.
— Алло?
Було пів на восьму вечора за місцевим часом і приблизно така ж пора ранку в Каліфорнії. Отже, Сорая прокинулася годину тому та збиралася до школи.
— Це я, — я сидів на ліжку та дивився, як спить Сограб.
— Аміре! — Сорая майже скрикнула. — З тобою все гаразд? Де ти?
— У Пакистані.
— Чому ж ти не дзвонив раніше? Я так мучилася від
