Ловець повітряних зміїв полностью

— Вибач, що не дзвонив. Зараз усе добре, — їдучи, я сказав Сораї, що мене не буде тиждень, максимум два. А вийшло, що застряг казна-де майже на місяць. Я всміхнувся. — І скажи халі, що годі вже вбивати овець.

— Тобто як це: «зараз усе добре»? І що з твоїм голосом?

— Не хвилюйся. Зі мною все гаразд. Чесне слово. Сорає, я повинен розповісти тобі одну історію... історію, яку мав би розповісти ще давним-давно. Але спершу дещо скажу.

— Що саме? — її голос притих, став настороженим.

— Я повертаюся додому не сам. Привезу з собою хлопчика, — я витримав паузу. — Хочу, щоб ми його всиновили.

— Що?!

Я зиркнув на годинник.

— На цій дурнуватій картці залишилося п’ятдесят сім хвилин, а я маю стільки всього тобі розповісти! Будь ласка, сядь.

Я почув шкряботіння ніжок стільця об дерев’яну підлогу.

— Розповідай, — сказала Сорая.

І тоді я нарешті зробив те, на що не наважувався впродовж п’ятнадцяти років шлюбу: розповів своїй дружині все. Абсолютно все. Я стільки разів уявляв цю мить і жахався, але тепер відчув, як зі словами щось важке скочується мені з грудей. Мабуть, те саме пережила Сорая у вечір нашого хастеґярі, розповідаючи про своє минуле.

Коли я завершив оповідь, вона плакала.

— То що ти думаєш? — запитав я.

— Я не знаю, Аміре, що думати. Ти стільки всього звалив на мене, стільки всього нараз.

— Розумію.

Я почув, як Сорая висякалась.

— Скажу тобі точно тільки одне: вези Сограба додому. Я цього хочу.

— Ти певна? — спитав я, заплющивши очі й усміхаючись.

— Чи я певна? — перепитала дружина. — Аміре, він — твоя коум, твоя родина, значить, і моя теж. Звісно, я певна. Не кидати ж малого на вулиці, — коротка пауза. — Який він?

Я поглянув на Сограба, який спав собі в ліжку.

— Хороший, але дуже серйозний.

— Воно й не дивно, — сказала Сорая. — Я хочу його побачити, Аміре. Справді хочу.

— Сорає?

— Так?

— Достет дарум.

Я тебе кохаю.

— І я тебе, — відповіла вона. У її голосі чувся усміх. — Бережи себе.

— Берегтиму. І ще одне. Не кажи своїм батькам, хто цей хлопчик. Я сам повинен їм розповісти, якщо їм стане цікаво.

— Добре.

І ми поклали слухавки.

Газон біля Американського посольства в Ісламабаді був акуратно підстрижений, поцяткований круглими кущиками квітів і обсаджений рівним, як лезо, живоплотом. Будівля була такою ж, як і більшість будинків у Ісламабаді, — невисокою та білою. На шляху до неї ми проминули кілька контрольно-пропускних пунктів, а тоді металодетектор зреагував на скоби в моїй щелепі, відтак мене обшукали троє офіцерів безпеки. Коли ми нарешті ввійшли в приміщення зі спеки, кондиціоноване повітря вдарило мені в обличчя, ніби хвиля крижаної води. Секретарка в приймальні — блондинка, трохи за п’ятдесят, із сухорлявим обличчям — усміхнулася, коли я назвався. Вона була в бежевій блузці та широких чорних штанах — перша за кілька тижнів жінка не в бурці чи шальвар-камізі. Пошукала моє ім’я в переліку зустрічей, постукуючи гумкою на кінці олівця об стіл. Знайшла і запросила мене сісти.

— Хочете лимонаду? — запитала.

— Я? Ні, дякую, — відповів.

— А ваш син?

— Перепрошую?

— Отой симпатичний юнак, — сказала секретарка, усміхаючись у бік Сограба.

— А, так, було б добре, дякую.

Ми з Сограбом умостилися на чорному шкіряному дивані біля високого американського прапора, якраз навпроти секретарського стола. Сограб узяв журнал зі скляної поверхні кавового столика. Гортав сторінки, проте навіть не дивився на картинки.

— Що? — спитав у мене.

— Прошу?

— Ви всміхаєтесь.

— Я думав про тебе.

Хлопчик нервово всміхнувся. Узяв інший журнал і прогортав його менш ніж за півхвилини.

— Не бійся, — сказав я, торкнувшись його руки. — Тут усі налаштовані доброзичливо. Розслабся.

Мені теж варто було б дослухатися до цієї поради. Бо сам я вовтузився на місці, зав’язував і перев’язував шнурівки. Секретарка поставила на столик високу склянку лимонаду з льодом.

— Пригощайтеся.

Сограб сором’язливо всміхнувся.

— Дуже дякую, — сказав англійською.

Прозвучало як «дюже дякую». Сограб розповів був мені, що знає англійською лише дві фрази: цю і «На все добре».

Секретарка засміялася.

— Дуже прошу.

І пішла до свого стола, цокаючи підборами. — На все добре, — сказав Сограб.

Реймонд Ендрюз — невисокий чоловік з маленькими руками, ідеально підстриженими нігтями й обручкою на безіменному пальці — ввічливо та швидко потиснув мені руку. Відчуття було таке, ніби я стискаю горобця. «То ось у яких руках наші долі», — подумав я, поки ми з Сограбом всідалися навпроти Ендрюза. На стіні позаду нього висів плакат до фільму «Знедолені» та топографічні карти США. На сонячному підвіконні вигрівався горщик із саджанцями помідорів.

— Курите? — запитав Ендрюз.

Глибокий баритон дуже контрастував з його тендітною статурою.

— Ні, дякую, — відказав я, і мені було байдуже, що Ендрюз навіть не глянув на Сограба і не дивився на мене під час розмови.