Ловець повітряних зміїв полностью

— Так я і думав, — сказав я, беручи Сограба за руку. — На вашій посаді має працювати той, хто знає, як воно: хотіти дитину.

Я повернувся до виходу, Сограб рушив за мною.

— А можна дещо спитати у вас? — гукнув Ендрюз.

— Питайте.

— Ви пообіцяли цьому хлопчику, що візьмете його з собою?

— А якщо й так?

Ендрюз похитав головою.

— Обіцяти щось дітям — діло небезпечне, — зітхнув і знову висунув шухляду. — Ви серйозно надумали подавати клопотання? — спитав, копирсаючись у паперах.

— Серйозно.

Ендрюз простяг мені візитку.

— Тоді раджу вам знайти хорошого адвоката з питань міграції. Тут, в Ісламабаді, працює Омар Фейсал. Можете сказати йому, що ви від мене.

Я взяв картку і пробурмотів:

— Дякую.

— Щасти вам, — відповів Ендрюз.

Коли ми виходили з кабінету, я зиркнув через плече. Ендрюз стояв у прямокутнику світла і відчужено дивився у вікно, обертаючи горщик з помідорами до сонця та любовно погладжуючи рослинки.

— Всього найкращого, — побажала секретарка, коли ми проходили повз її стіл.

— Вашому босу треба навчитися гарних манер, — кинув я.

І чекав, що вона закотить очі або кивне і відповість щось на зразок: «Авжеж, усі так кажуть». Натомість вона тихенько мовила:

— Бідолашний Рей. Він так змінився, відколи загинула його донька.

Я здійняв брови.

— Самогубство, — прошепотіла вона.

Дорогою до готелю Сограб сперся головою на вікно таксі й невідривно дивився на будинки та ряди каучукових дерев, які ми проминали. Від його подиху скло то затуманювалося, то яснішало, то знову затуманювалося. Я думав, він запитає щось про зустріч з Ендрюзом, але Сограб мовчав.

З-за дверей лазнички чулося, як струменить вода. Відколи ми оселилися в готелі, Сограб узяв за звичку щодня перед сном довго купатися. У Кабулі гаряча вода в крані, як і живий батько в сім’ї, була вкрай рідкісним явищем. Тож хлопчик щовечора майже годину мокнув у пінистій ванні, відчищався. Я тим часом сів на край ліжка і зателефонував Сораї. Зиркнув на тоненьку смужку світла, що виднілася з-під дверей лазнички. «Сограбе, чи ти вже почуваєшся чистим?»

Я переказав Сораї те, що розповів мені Реймонд Ендрюз.

— Що ти про все це думаєш? — запитав.

— Будемо вважати, що він помиляється.

Сорая сказала, що телефонувала до кількох агенцій з усиновлення, які беруться за такі справі на міжнародному рівні. Наразі, щоправда, жодна з них не зголосилася допомогти з усиновленням афганської дитини, проте Сорая продовжувала пошуки.

— Як твої батьки сприйняли новину?

— Мадар за нас тішиться. Ти ж знаєш, Аміре, як вона до тебе ставиться, ти в її очах непогрішимий. А падар... ну, що в нього на думці, як завжди, важкувато збагнути. Він мало говорить.

— А ти? Ти щаслива?

Я почув, як вона перекладає слухавку з руки в руку.

— Думаю, ми будемо добрими до твого племінника, а він, можливо, буде добрим до нас.

— Я теж так думаю.

— Мабуть, звучить дуже дивно, але я вже уявляю, якою буде його улюблена курна чи улюблений предмет у школі. Уявляю, як допомагатиму йому з уроками...

Сорая засміялася. Вода в лазничці стихла. Я чув, як Сограб плюскається, розхлюпуючи воду через край ванни.

— Ти будеш чудово про нього дбати, — озвався я.

— Ой, ледь не забула! Я телефонувала до каки Шаріфа.

Я пригадав, як він під час нашої ніки декламував вірш, написаний на клаптику поштового готельного паперу. Його син тримав Коран у нас із Сораєю над головами, доки ми йшли до сцени, усміхаючись у камери, що раз по раз блимали спалахами.

— І що він сказав?

— Ну, пообіцяв трохи розворушити місцеве афганське кубельце і звернутися до своїх знайомих з міграційної служби.

— Прекрасна новина! Не можу дочекатися, коли ви з Сограбом зустрінетеся.

— А я не можу дочекатися зустрічі з тобою, — відказала дружина.

Я всміхнувся і поклав слухавку.

За кілька хвилин з лазнички вийшов Сограб. Після візиту до Реймонда Ендрюза він вимовив заледве десять слів, і всі мої намагання зав’язати розмову завершувалися щонайбільше кивком або односкладовою відповіддю. Хлопчик заліз у ліжко і натягнув ковдру до підборіддя. А невдовзі вже посопував.

Я протер круглу плямку на запітнілому дзеркалі та поголився старомодним готельним станком — таким, який треба відкривати та вставляти лезо в тримач. Потім теж заліз у ванну і лежав там, аж доки гаряча парка вода охолола і моя шкіра вкрилася сиротами. Лежав, поринувши в роздуми, мрії, фантазії...

Омар Фейсал виявився смаглявим кругловидим чоловіком з ямочками на щоках, чорними очима-ґудзиками та приязною усмішкою, що світилася щілиною між зубами. Його тонке волосся було зібране в кінський хвіст. Омар був у коричневому вельветовому костюмі зі шкіряними латками на ліктях і мав із собою зношений і напхом напханий портфель. Йому бракувало ручки, тож Омар тулив портфель до грудей. Він був із тих людей, які мають звичку починати речення смішком і зайвими перепрошеннями на кшталт: «Вибачайте, я буду о п’ятій». І смішок. Коли я зателефонував йому, Омар наполіг, що приїде до нас. «Перепрошую, але таксисти в цьому місті — мов ті акули, — сказав досконалою англійською без нотки акценту. — Вчують іноземця — здеруть потрійну ціну».