Ендрюз висунув шухляду та витяг з напівпорожньої пачки сигарету. Потім з тієї ж шухляди дістав лосьйон. Узявся втирати його в руки, розглядав тим часом саджанці помідорів, а цигарка звисала в нього з кутика рота. Опісля засунув шухляду, поклав лікті на стіл і видихнув, мружачи сірі очі від диму:
— Ну, розповідайте вашу історію.
Я почувався як Жан Вальжан перед інспектором Жавером. Мусив нагадати собі, що я на американській території, що цей добродій на моєму боці, що йому платять за те, щоб він допомагав таким, як я.
— Я хочу всиновити цього хлопчика і забрати його у Сполучені Штати, — сказав.
— То розповідайте вашу історію, — повторив Ендрюз, притискаючи вказівним пальцем крихту попелу, що впала на акуратно заставлений стіл, а потім струсив її в попільничку.
Я розповів йому ту версію, яку прокручував у голові, відколи поговорив із Сораєю. Мовляв, приїхав у Афганістан, щоб забрати сина свого зведеного брата. Знайшов хлопчика за дуже скрутних обставин, коли той скнів у сиротинці. Заплатив директорові сиротинця певну суму і забрав хлопчика. А тоді привіз його в Пакистан.
— То ви — зведений дядько хлопчика?
— Так.
Ендрюз поглянув на годинник. Нахилився і розвернув помідори на підвіконні.
— Хтось може це засвідчити?
— Так, але не знаю, де ця людина зараз.
Ендрюз повернувся до мене і кивнув. Я спробував розгадати вираз його обличчя, але марно. Цікаво, чи він колись пробував грати в покер оцими своїми маленькими руками?
— Припускаю, скоби у ваших щелепах — навряд чи останній писк моди, — сказав Ендрюз.
У нас проблеми. Ми з Сограбом у великій біді, ось що я тоді збагнув. А вголос сказав, що в Пешаварі мене хотіли пограбувати.
— Аякже, — мовив Ендрюз і прочистив горло. — Ви мусульманин?
— Так.
— Тобто практикуєте мусульманство?
— Так.
Насправді я навіть не пам’ятав, коли востаннє схилявся чолом до землі в молитві. І раптом мене осяяло: того дня, коли лікар Амані оголосив батькові невтішний прогноз! Тоді я стояв навколішки на килимку для молитви, і в пам’яті спливали уривки віршів, вивчених іще в школі.
— Це вам трохи допоможе, але не надто, — повідомив Ендрюз, пригладжуючи бездоганно вкладене волосся піщаного кольору.
— На що ви натякаєте? — запитав я.
І потягся до Сограбової руки, переплів наші пальці. Сограб невпевнено зиркав то на мене, то на Ендрюза.
— У мене є довга відповідь, і я переконаний, що зрештою ви її почуєте. Але, може, спершу коротку?
— Мабуть.
Ендрюз загасив цигарку і стиснув губи.
— Не влазьте в це.
— Перепрошую?
— Клопотання про всиновлення цього юнака краще не подавати. Ось вам моя порада.
— Я її почув, — відказав я. — А тепер, може, поясните чому?
— Отже, ви таки хочете почути довгу відповідь, — мовив Ендрюз байдужим голосом, ніяк не зреагувавши на мій різкий тон. Стулив долоні, наче вклонявся перед Дівою Марією. — Припустімо, історія, яку ви мені розповіли, правдива, проте я готовий закласти свою пенсію на те, що більшість фактів у ній ви вигадали або ж замовчали. Тільки не подумайте, що мені не байдуже. Ви тут, він тут — це все, що має значення. Але навіть у такому разі ваше клопотання приречене на суттєві перешкоди, одна з яких — те, що ця дитина — не сирота.
— Звісно, що сирота!
— Не в юридичному сенсі.
— Його батьків стратили просто на вулиці. На очах у сусідів, — сказав я і подумав, як добре, що ми розмовляємо англійською.
— У вас є свідоцтва про смерть?
—
Він лише моргнув водянистими очима.
— Сер, не я пишу закони. Хоч як обурюйтеся, та вам потрібно буде довести, що його батьки загинули. Хлопчика повинні офіційно визнати сиротою.
— Але ж...
— Ви хотіли почути довгу відповідь, тож слухайте. Наступна перешкода полягає в тому, що доведеться шукати шляхи співпраці з батьківщиною хлопця. Тут виникають труднощі навіть за дуже сприятливих обставин, а у вашому випадку, цитую, «ідеться про Афганістан». У Кабулі немає американського посольства. Це дуже ускладнює справу. Робить її майже нереальною.
— То що ви пропонуєте? Я маю викинути дитину назад на вулицю?
— Я такого не казав.
— Він зазнав сексуального насильства, — сказав я, згадавши про дзвіночки на Сограбовій щиколотці та туш на очах.
— Прикро це чути, — промовили губи Ендрюза. Однак дивився він на мене так, наче ми розмовляли про погоду. — Але це не підстава для міграційної служби видати хлопчику візу.
— Що ви таке кажете?
— Я кажу, якщо ви хочете допомогти, то пожертвуйте гроші благочинній організації з хорошою репутацією чи йдіть волонтером у табір для біженців. Бо наразі ми наполегливо не рекомендуємо громадянам США намагатися всиновити афганських дітей.
Я підвівся.
— Сограбе, ходімо, — сказав мовою фарсі.
Сограб підступив і притулився головою до мого стегна. Я одразу згадав поляроїдне фото з ним і Гассаном, де вони стоять точнісінько так само.
— Містере Ендрюз, можна у вас дещо запитати?
— Так.
— У вас є діти?
Він уперше моргнув.
— То є чи ні? Це ж просте запитання.
Той мовчав.
