Ловець повітряних зміїв полностью

Через годину, коли вечірнє небо затяглося імлою, баба і Рахім-хан поїхали батьковою машиною на якусь вечірку. Виходячи, Рахім-хан сів навпочіпки переді мною, вручив мені аркуші з казкою та ще один, згорнутий. Широко всміхнувся і підморгнув.

— Це тобі. Прочитай пізніше.

Він замовк, а тоді додав єдине слово, яке заохотило мене до письма більше, ніж усі компліменти, що я чув згодом від різних редакторів. Він сказав мені «браво».

Вони поїхали, а я сидів на своєму ліжку і шкодував, що Рахім-хан — не мій тато. А потім подумав про бабу, і про його великі могутні груди, і як добре, коли він пригортає мене до них, і як уранці він пахне брютом, і як його борода лоскоче мені обличчя. Зненацька я відчув таку провину, що кинувся у ванну та виблював у вмивальник.

Тієї ночі, згорнувшись клубочком у ліжку, я знову і знову перечитував записку Рахіма-хана. Ось що в ній було.

Підбадьорений запискою Рахіма-хана, я схопив казку і, як ураган, помчав униз, де на матраці у вестибюлі спали Алі й Гассан. То був єдиний раз, коли вони спали в нас у будинку — баба поїхав, і Алі мав за мною наглядати. Я розтермосив Гассана і запитав, чи хоче він послухати оповідку.

Той протер заспані очі й потягнувся.

— Зараз? А котра година?

— Яка різниця? Це особлива оповідка. Я сам її написав, — прошепотів я, сподіваючись не розбудити Алі.

Гассанове обличчя проясніло.

— Тоді я мушу її почути, — сказав він, скидаючи ковдру.

Я прочитав йому свою казку у вітальні біля мармурового каміна. Цього разу без жартівливих відступів від тексту, адже текст мій! Як не крути, Гассан був ідеальний слухач, казка поглинула його цілком, а обличчя змінювало вираз залежно від інтонації тексту. Коли я прочитав останнє речення, він майже безгучно зааплодував.

— Машалла, Аміре-ага. Браво!

Гассан сяяв.

— Тобі сподобалося? — запитав я, вдруге розсмакувавши таку солодку схвальну критику.

— Настане день, іншалла[17], і ти станеш видатним письменником, — сказав Гассан. — І твої оповідки читатимуть люди з усього світу.

— Гассане, ти перебільшуєш, — відповів я. Але ж як я його за це любив.

— Ні. Ти будеш видатним і відомим, — наполягав Гассан. Тоді замовк, ніби збирався от-от ще щось додати. Добирав слова, прочищаючи горло. Зрештою сором’язливо сказав: — А можна дещо запитати про цю оповідку?

— Авжеж.

— Ну... — почав він і спинився.

— Говори, Гассане, — всміхнувся я. Та враз невпевнений письменник у мені перехотів чути те, що йому казатимуть.

— Ну, — знову озвався Гассан, — якщо можна запитати, то навіщо той чоловік убив свою дружину? Тобто навіщо йому взагалі було сумувати заради сліз? Він же міг просто цибулі понюхати...

Я був приголомшений. Цей варіант, аж до безглуздя очевидний, навіть не спав мені на думку. Я німо ворушив губами. Отак за ту ніч я і дізнався про один з письменницьких здобутків — іронію, і наткнувся на підводний камінь цього ремесла — прогалину в сюжеті. А показав мені її саме Гассан. Гассан, який не вмів читати і за все своє життя не написав жодного слова. Раптом мені у вухах зазвучав холодний понурий голос: «Та що він знає, цей неписьменний хазареєць? Він щонайбільше стане кухарем. Як він сміє тебе критикувати?».

— Ну... — почав я. Але так і не завершив того речення.

Тому що зненацька Афганістан змінився назавжди.

Щось заревіло, наче грім. Земля злегка здригнулася, і ми почули автоматне «тра-та-та-та-та».

— Батьку! — скрикнув Гассан.

Ми зірвалися на ноги і вилетіли з вітальні. Алі, накульгуючи, метався по вестибюлю.

— Батьку! Що то за звук? — викрикнув Гассан, простягаючи руки до Алі.

Алі обхопив нас. Зблиснуло біле світло, осяяло небо сріблом. Потім ще раз, і відразу — стрімке стакато автоматної черги.

— То полюють на качок, — сказав Алі хрипким голосом. — Ви ж знаєте, на качок полюють уночі. Не бійтеся.