Удалині завила сирена. Десь розбилося скло, хтось закричав. Я почув, що на вулицях люди: вони зривалися зі сну і вибігали, мабуть, просто в піжамах, зі скуйовдженим волоссям і заспаними очима. Гассан плакав. Алі пригорнув його міцніше, ніжно притиснув до себе. Згодом я буду себе переконувати, що не заздрив Гассану. Анітрохи.
Так ми й тулилися один до одного аж до світання. Стрілянина і вибухи тривали менше години, проте ми страшенно перелякалися, тому що ніколи раніше не чули пострілів на вулицях. Тоді ці звуки були для нас чужинськими. Покоління афганських дітей, чиї вуха звиклі до вибухів бомб і автоматних черг, на той час іще не народилося. Горнучись один до одного в їдальні та чекаючи світанку, ми й не здогадувалися, що настав кінець життєвому ладу.
Перед самим сходом сонця автомобіль баби влетів на під’їзну алею. Грюкнули дверцята, і на сходах почулися квапливі батькові кроки. Потім він з’явився у дверях, і я помітив на його обличчі щось дивне. Я не відразу розпізнав, що саме, бо ніколи не бачив такого раніше: то був страх.
— Аміре! Гассане! — гукнув баба, підбігаючи до нас із широко розведеними руками. — Усі дороги перекрито, і телефон не працював. Я так хвилювався!
Ми потонули в його обіймах, і на коротку шалену мить я зрадів усім подіям тієї ночі, хоч би що вони віщували.
Звісно, то було зовсім не полювання на качок. Як згодом з’ясувалося, тієї ночі, 17 липня 1973 року, не підстрелили майже нікого. Наступного ранку, коли Кабул прокинувся, монархія вже була в минулому. Король Загір-шах саме перебував у Італії. Тим часом його племінник, Дауд-хан, безкровним переворотом поклав кінець сорокарічному правлінню короля.
Пригадую, як ми з Гассаном наступного ранку сиділи навпочіпки під батьковим кабінетом, а баба та Рахім-хан сьорбали чорний чай і слухали екстрені новини про переворот по «Радіо Кабул».
— Аміре-ага? — прошепотів Гассан.
— Що?
— А що таке «республіка»?
Я знизав плечима.
— Не знаю.
Це слово, «республіка», раз у раз повторювали по радіо.
— Аміре-ага?
— Що?
— А «республіка» не означає, що ми з батьком повинні забратися?
— Навряд чи, — прошепотів я у відповідь.
Гассан трохи поміркував.
— Аміре-ага?
— Що?
— Я не хочу, щоб нас із батьком вигнали.
Я всміхнувся.
—
— Аміре-ага?
— Що?
— А полізьмо на наше дерево?
Моя усмішка поширшала. Ще один талант Гассана — він завжди відчував, що й коли слід казати. Новини по радіо вже поволі набридали. Гассан подався у свою хижку, щоб зібратися, а я побіг нагору по книжку. Потім заскочив у кухню, насипав у кишені кілька пригорщ кедрових горішків, вискочив надвір і побачив, що Гассан уже чекає на мене. Ми вибігли крізь парадні ворота й помчали, куди задумали.
Перетнули жилу вулицю та чимчикували до нашого пагорба голим клаптем необробленої землі, коли раптом Гассанові в спину влучив камінь. Ми різко розвернулися, і моє серце впало. До нас наближалися Ассеф і двоє його друзів, Валі й Камаль.
Ассеф був сином одного з приятелів мого батька — Магмуда, пілота цивільної авіації. Його сім’я мешкала за кілька вулиць на південь від нашого будинку в розкішному, обгородженому високими мурами маєтку з пальмами. Якби ви були кабульською дитиною з району Вазір-Акбар-Хан, то точно знали б про Ассефа та його лиховісні мідні кастети з іржостійким покриттям. І добре, якщо не з власного досвіду. Ассефова мати була німкеня, батько — афганець, а сам Ассеф — блакитноокий блондин, набагато вищий за інших дітей. Він цілком заслужено славився своєю жорстокістю. Прикритий обабіч покірними друзями, походжав околицями, ніби хан, що обходить свою землю в оточенні челяді, готової виконати будь-яке його бажання. Ассефове слово було законом, а якщо комусь бракувало законослухняності, то мідні кастети ставали пречудовим освітнім інструментом. Якось я бачив, як він їх застосовував до одного малого з району Карт-е-Чар. Ніколи не забуду, як світилися знавіснілим блиском Ассефові блакитні очі та як він шкірився, як він
