Ловець повітряних зміїв полностью

З усіх сусідських хлопців, які мучили Алі, Ассеф був найбільш нещадний. Власне, то саме він вигадав глузливу примовку: «Гей, бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Га? Ну ж бо, бабалу, всміхнися!». А коли бував особливо натхненним, іще й присмачував свою дражнилку: «Гей, плосконосий бабалу, кого ти сьогодні з’їв? Розкажи нам, розкажи, косоокий віслюче!».

І отепер він ішов до нас: руки на стегнах, кросівки здіймають хмарки куряви.

— Привіт, куніс! — гукнув Ассеф, махаючи рукою.

«Педики» — то була ще одна його улюблена лайка. Троє старших хлопців наблизилися впритул, і Гассан відступив позад мене. Вони стояли просто перед нами — троє високих хлопаків у джинсах і футболках. Ассеф височів над усіма, схрестивши масивні руки на грудях і по-дикунському шкірячись. У мене вже не вперше майнула думка, що Ассефові бракує клепки в голові. А ще я подумав, як же мені пощастило, що мій батько — баба, бо тільки це, мабуть, стримувало Ассефа, і він не надто чіплявся до мене.

Ассеф кивнув підборіддям у бік Гассана:

— Гей, плосконосий, — сказав він, — як поживає бабалу?

Гассан нічого не відповів, лише ступив ще один крок за мене.

— Пацани, чули новини? — запитав Ассеф з незмінним вишкіром. — Короля вже нема. От і класно. Хай живе президент! Мій батько знає Дауда-хана, ти в курсі, Аміре?

— І мій теж, — сказав я. Хоча насправді й гадки не мав, правда це чи ні.

— «І мій теж», — Ассеф передражнив мене скигливим голосом.

Камаль і Валі дружно пирснули зо сміху. От якби баба був тут!

— Ну, торік Дауд-хан у нас обідав, — продовжив Ассеф. — Як тобі таке, Аміре?

Я напружено думав, чи почує хтось наші крики з цієї віддаленої ділянки. Будинок баби був аж за кілометр звідси. Краще б ми там лишилися.

— А знаєш, що я скажу Дауду-хану, коли він знову прийде до нас на обід? — запитав Ассеф. — Збираюся трохи побалакати з ним як чоловік з чоловіком, як мард з мардом. Скажу йому те саме, що вже казав мамі. Про Гітлера. Ото був лідер. Великий лідер. Людина з власним баченням. Скажу Дауду-хану, хай пам’ятає, що якби Гітлеру дали завершити задумане, то світ зараз був би кращим.

— Баба каже, що Гітлер був божевільний, він наказував убивати багатьох невинних людей, — слова вилетіли в мене з рота, перш ніж я встиг його затулити.

Ассеф фиркнув.

— Моя мама каже так само, а вона німкеня і мусила б краще все те знати. Та вони просто хочуть тебе переконати, не розумієш? Вони приховують від тебе правду.

Я не знав, хто такі «вони» і яку саме правду приховують, та й з’ясовувати цього не прагнув. Якби ж я змовчав. Якби ж зараз підвести очі й побачити, що на пагорб піднімається баба.

— Треба читати книжки, яких у школі не дають, — сказав Ассеф. — У мене такі є. І в мене відкрилися очі. Тепер я теж маю власне бачення і збираюся поділитися ним з нашим новим президентом. А знаєш, яке моє бачення?

Я похитав головою. Він усе одно розповість — Ассеф завжди сам відповідав на свої запитання.

Він блиснув блакитними очима на Гассана.

— Афганістан — це земля пуштунів. Так завжди було і завжди буде. Ми — справжні афганці, чисті афганці, не такі, як цей плосконосий. Його народ загиджує нашу батьківщину, нашу ватан. Бруднить нашу кров, — Ассеф зробив широкий, розлогий жест руками. — Я вважаю, що Афганістан — для пуштунів. Отаке моє бачення.

Ассеф знову перевів погляд на мене. Здавалося, ніби він щойно випірнув зі сновидіння.

— Час Гітлера вже минув, — сказав. — Але наш — іще ні.

Він витягнув щось із задньої кишені джинсів.

— Я попрошу президента зробити те, на що королю забракло куват[20]. Позбавити Афганістан від усієї цієї брудноти, від кассееф[21] хазарейців.

— Ассефе, пропусти нас, — сказав я, ненавидячи свій голос, який раптом затремтів. — Ми ж тобі нічим не заважаємо.

— О, ще й як заважаєте, — відказав Ассеф. І в серці мені тенькнуло, коли я побачив, що саме він витягнув із кишені. Звичайно. На сонці зблиснув його мідний кастет з іржостійким покриттям. — Ти мені якраз кісткою поперек горла стоїш. Ти бісиш мене навіть більше, ніж оцей хазареєць. Як ти можеш розмовляти з ним, гратися з ним, дозволяти йому до себе торкатися?

Його голос аж пирскав огидою. Валі та Камаль кивали і гмикали на знак згоди. Очі Ассефа звузилися. Він труснув головою. А потім озвався знову, якось спантеличено, та й вигляд мав відповідний:

— Як ти можеш називати його своїм «другом»?

«Але він мені не друг! — мало не бовкнув я. — Він мій слуга!» Невже я справді так вважав? Звісно, що ні. Ні. Я добре ставився до Гассана, майже як до друга, ба навіть краще: майже як до брата. Але чому тоді, коли до нас навідувалися друзі баби з дітьми, я жодного разу не покликав Гассана з нами гратися? Чому я бавився з Гассаном тільки тоді, коли поруч нікого не було?

Ассеф надів на пальці кастет. Зиркнув на мене крижаним поглядом.

— Ти, Аміре, сприяєш цій проблемі. Ми вже здихалися б хазарейців, якби такі ідіоти, як ти і твій батько, не брали їх до себе. Вони всі давно вже зогнили б у своєму Хазараджаті. Ти — ганьба для Афганістану.