Ти ж знав, що вас із Гассаном вигодувала грудьми одна жінка? Ти ж знав, Аміре-ага? Її звали Сакіна. То була вродлива блакитноока хазарейка з Баміяна, вона співала вам давніх весільних пісень. Тих, кого годували однією груддю, називають молочними братами. Ти це знав?
Спогад.
«По рупії з кожного, дітки. Лише по одній рупії, і я відкрию вам завісу правди». Старий сидіть під саманною стіною. Його сліпі очі — як розтоплене срібло в двох глибоких кратерах-близнюках. Згорбившись над посохом, віщун проводить вузлуватою рукою по своїх запалих щоках. Потім складає її жменею та простягає до нас: «Я ж небагато прошу за правду, лише по рупії з душі». Гассан кидає монетку у вичахлу долоню. Я теж кидаю. «В ім’я Аллаха, Всемилостивого, Милосердного», — шепоче старий віщун. Спершу бере Гассанову руку, водить по долоні ороговілим нігтем, коло за колом, коло за колом. Потім палець плавно рухається до Гассанового обличчя, чутно сухе шкряботіння — віщун повільно досліджує вигини щік, контури вух. Зашкарублими пучками пальців проводить по Гассанових очах. І ось його рука зупиняється. Затримується. Обличчям старого біжить тінь. Ми з Гассаном перезираємося. Старий бере Гассанову руку та вкладає рупію назад у долоню. Повертається до мене: «Ну що, юний друже, тепер ти?» — каже він. По той бік стіни кукурікає півень. Старий тягнеться до моєї руки, але я її відсмикую.
Сон.
Я заблукав у сніговій бурі. Пронизливо виє вітер, кидає жалкі жмені снігу мені в обличчя. Ледве бреду через пливкі білі кучугури. Кличу на допомогу, але вітер заглушує мої крики. Падаю і лежу, задихаючись, на снігу, гублюся серед білизни, вітер свистить у вухах.
Дивлюся, як сніг стирає мої свіжі сліди. «Тепер я привид, — думаю, — привид, що не лишає відбитків». Гукаю знову, і надія щезає, як ті сліди на снігу. Але цього разу чую приглушену відповідь. Затуляю очі, спромагаюся сісти. І раптом посеред розгойданих снігових завіс мені вдається розгледіти рух, блимання кольору. Матеріалізується знайома форма. До мене тягнеться рука. Бачу глибокі паралельні шрами на долоні, кров крапає та заплямовує сніг. Я беруся за ту руку — і сніг ураз вщухає.
Ми стоїмо серед поля, порослого травою кольору зелених яблук, а вгорі пропливають ніжні кучерики хмар. Підводжу погляд — бачу ясне небо та багато повітряних зміїв: зелених, жовтих, червоних, оранжевих. Вони мерехтять у пообідньому світлі.
