Ловець повітряних зміїв полностью

— Кака, гальмуй! У нього жовте лице! Я не хочу, щоб він обблював мені новеньку сукенку! — пискнула вона.

Баба почав гальмувати, але я не стримався. За кілька хвилин я вже сидів на камені на узбіччі дороги, поки мікроавтобус провітрювався. Баба курив разом з какою Гомаюном, який умовляв Фазілю чи Каріму припинити плакати й обіцяв купити в Джелалабаді іншу сукенку. Я заплющив очі й підставив обличчя сонцю. Під повіками заблимали невеличкі фігурки, ніби хтось бавився в театр тіней на стіні. Вони перекручувалися, зливалися та утворювали цілісне зображення: Гассанові коричневі вельветові штани, кинуті на купу старої цегли у завулку...

Балкон білого двоповерхового будинку каки Гомаюна виходив на великий обнесений муром сад, де росли яблуні та хурма. Були там і кущі, які влітку садівник підстригав у формі тварин, і плавальний басейн, викладений кахлями смарагдового кольору. Я сидів на краю басейну — порожнього, якщо не зважати на шар підталого снігу на дні, — і теліпав ногами. Діти каки Гомаюна гралися в хованки на іншому кінці подвір’я. Жінки готували їжу — я вже вловлював запах смаженої цибулі, чув «пфф-пфф» пароварки, музику, сміх. Баба, Рахім-хан, кака Гомаюн і кака Надер сиділи на балконі й курили. Кака Гомаюн розповідав, що привіз проектор, аби показати слайди з Франції. Дядько вже десять років, як повернувся з Парижа, а й досі показує ті дурнуваті слайди!

Я мав би почуватися зовсім не так. Ми з батьком нарешті подружилися. Кілька днів тому ходили в зоопарк, бачили лева Марджана, і, поки ніхто не дивився, я навіть пожбурив камінець у ведмедя. А потім ми пішли по кебаб до Дадходи — це через дорогу від Кінопарку — і їли кебаб з ягнятини в наані, щойно спеченому в тандирі. Баба розповідав історії про мандрівки в Індію та Росію, про людей, яких там зустрічав, як-от безруку й безногу пару з Бомбея: вони були одружені сорок сім років і виховали одинадцятьох дітей. Такі дні з бабою та його історіями мусили б мене страх як тішити. Я нарешті дістав те, чого прагнув усі ці роки. А проте, діставши, почувався таким же порожнім, як цей недоглянутий басейн, у якому я теліпав ногами.

Коли сонце зайшло, дружини й доньки подали вечерю — рис, кофту і курячу курму. Вечеряли традиційно, сидячи колом на подушках; скатертина була розстелена на підлозі посеред кімнати, а їли ми руками, згуртувавшись по четверо-п’ятеро на одну тарілку. Я не зголоднів, але все одно сів їсти разом з бабою, какою Фаруком і двома синами каки Гомаюна. Баба, який перед вечерею вже вихилив кілька склянок скотчу, знову балакав про змагання повітряних зміїв, про те, що мій протримався найдовше і що я повернувся додому з останнім збитим змієм. Його гучний голос заповнював усю кімнату. Родичі підводили голови від тарілок, вигукували привітання. Кака Фарук поплескав мене по спині чистою рукою. А я почувався так, ніби мені в око встромили ніж.

Потім баба з кузенами ще кілька годин грав у покер, і було вже далеко по півночі, коли чоловіки нарешті вмостилися спати на покладених паралельно матрацах у тій самій кімнаті, де всі вечеряли. Жінки пішли нагору. Минула ще година, а я так і не міг заснути. Крутився та вовтузився, слухаючи, як форкають, зітхають і хропуть уві сні мої родичі. Зрештою сів. Місячне світло клином струменіло крізь вікно.

— Я дивився, як ґвалтують Гассана, — сказав, ні до кого не звертаючись.

Баба поворушився вві сні. Кака Гомаюн засопів. Якась частина мене сподівалася, що хтось таки прокинеться та почує, і тоді мені більше не доведеться жити з цією брехнею. Але ніхто не прокинувся, запала тиша, і я раптом зрозумів суть свого нового прокляття: мені доведеться з цим жити.

Згадався Гассанів сон, у якому ми з ним плавали в озері. «Чудовиська нема, — сказав Гассан, — є лише вода». Проте він помилився. В озері таки було чудовисько. Воно схопило Гассана за щиколотки та потягло на темне дно. Чудовиськом був я.

Тієї ночі в мене почалося безсоння.

Ми з Гассаном не розмовляли аж до середини наступного тижня. Того дня я трохи подзьобав обід, і Гассан заходився мити тарілки. Коли я вже прямував нагору в свою кімнату, Гассан запитав, чи не хочу я піти на наш пагорб. Я сказав, що стомився. Гассан теж мав стомлений вигляд — він схуд, а під його спухлими очима лягли сірі кола. Та коли він запитав удруге, я знехотя погодився.

Ми подалися на пагорб, хлюпаючи черевиками по брудному снігу. Жоден з нас не сказав ані слова. Потім сіли під гранатовим деревом, і я зрозумів, що припустився помилки. Дарма ми піднялися на пагорб. Тут була та фраза, яку я вирізав на стовбурі кухонним ножем Алі: «Амір і Гассан, султани Кабула»... Тепер на неї нестерпно було дивитися.

Гассан попросив почитати щось із «Шах-наме», та я сказав, що передумав. Сказав, що хочу повернутись у свою кімнату. Він відвернувся і знизав плечима. Назад ми йшли так само, як піднімалися: мовчки. І вперше в житті я не міг уже дочекатися весни.