Ловець повітряних зміїв полностью

Завулок був захаращений різним непотребом і камінням. Зношені велосипедні шини, пляшки без етикеток, подерті журнали, пожовклі газети — все це валялося поміж купами цегли та цементними блоками. Попід стіною стояла поіржавіла пічка з великою діркою в боці. Та серед усього цього безладу мій погляд вихопив лише дві речі: блакитного повітряного змія, що тулився до стіни неподалік від тієї пічки, та коричневі вельветові штани Гассана, кинуті на купу побитої цегли.

— Не знаю, — промовив Валі. — Батько каже, це гріх.

Його голос звучав і невпевнено, і збуджено, і налякано водночас. Гассана притиснули грудьми до землі. Камаль і Валі тримали йому руки, заламавши їх за спиною. Ассеф стояв понад ними, наступивши п’яткою чобота Гассанові на шию.

— Твій батько не дізнається, — сказав Ассеф. — І зовсім не гріх провчити осла, який не розуміє, що таке повага.

— Ну не знаю, — пробурмотів Валі.

— Вирішуй сам, — сказав Ассеф. І повернувся до Камаля: — А ти?

— Я... Ну...

— Це ж тільки хазареєць, — не вгавав Ассеф.

Але Камаль відвів очі.

— Добре, — гаркнув Ассеф. — Тоді все, що від вас, слабаків, треба, це міцно його тримати. Впораєтеся?

Валі та Камаль кивнули. Їм явно полегшало.

Ассеф став навколішки позаду Гассана, взяв його за стегна та підняв голі сідниці. Однією рукою притримував Гассана, а другою розстібнув пояс. Блискавку на джинсах. Спустив труси. Зайняв позицію. Гассан не пручався. Навіть не пискнув. Тільки ледь повернув голову — і я мимохіть побачив його обличчя. І його смирення. Такий вираз я вже бачив раніше. То було смирення ягняти.

Завтра десятий день Зуль-гіджа, останнього місяця мусульманського календаря, і перший з трьох днів Ід-аль-Адха, або Ід-е-Курбан, як його називають афганці, — день, коли пророк Ібрагім мало не приніс у жертву Богові свого єдиного сина. Цьогоріч баба знову сам вибрав вівцю — сніжно-білу, з чорними вигнутими вухами.

Ми стоїмо на задньому дворі: Гассан, Алі, баба і я. Мулла виголошує молитву, погладжує бороду. «Ну, не тягни вже», — ледве чутно каже батько. Здається, його дратує це безкінечне моління — ритуал перетворення звичайного м’яса на халяль. Баба висміює історію, що лежить в основі Іда, як і все, що стосується релігії. Проте він поважає традицію Ід-е-Курбан. Звичай полягає в розділенні чистого м’яса на три частини: одну — для родини, другу — для друзів, а третю — для бідних. Баба щороку віддає все злидарям. «Багаті й так уже товсті», — каже він.

Мулла завершує молитву. Амінь. Вибирає кухонний ніж із довгим лезом. За традицією вівця не повинна бачити ніж. Алі дає їй кубик цукру — ще один звичай, — щоб підсолодити смерть. Вівця брикається, але не сильно. Мулла хапає її попід щелепу, приставляє ніж до шиї. Я бачу очі вівці за секунду до того, як він перерізає їй горло одним точним рухом. Цей погляд буде тижнями переслідувати мене у снах. Не знаю, навіщо я стежу за цим щорічним ритуалом у задньому дворі; мої нічні жахіття тривають ще довго по тому, як висохнуть краплі крові на траві. Але я завжди дивлюся. Дивлюся заради отого всеприйняття в очах тварини. Хоч як це абсурдно, та я уявляю, що вона все розуміє. Уявляю, що тварина вважає це неминучим кроком задля вищої мети. Ось він, цей погляд...

Я перестав дивитися, відвернувся від завулка. Моїм зап’ястком стікало щось тепле. Я моргнув і зрозумів, що досі кусаю кулак, та ще й так сильно, що кісточки аж закривавили. А ще я усвідомив, що плачу. Зовсім близько, відразу за рогом, чулося швидке ритмічне Ассефове хекання.