Ловець повітряних зміїв полностью

Мої спогади про решту днів тієї зими 1975-го доволі туманні. Пригадую, що почувався казково щасливим, коли баба був удома. Ми разом їли, ходили дивитися фільми, навідували каку Гомаюна чи каку Фарука. Інколи до нас зазирав Рахім-хан, і баба дозволяв мені сидіти з ними в кабінеті та пити чай. Я навіть прочитав йому кілька своїх оповідок. Було добре, і я вже повірив, що це надовго. Та й баба, здається, теж повірив. А не варто було. Ні йому, ні мені. На кілька місяців після турніру повітряних зміїв ми з бабою поринули в солодку ілюзію, дивилися один на одного так, як ніколи раніше. А насправді ми самі себе дурили, буцімто забавка з паперу, клею та бамбуку може дивовижними чином стати містком через провалля, що нас розділяло.

Коли ж баби не було вдома — а так бувало часто, — я зачинявся в кімнаті. Прочитував по книжці за кілька днів, писав, учився малювати коней. Чув, як Гассан уранці вовтузиться в кухні, чув брязкіт срібла та свист чайника. Чекав, поки зачиняться двері, й лише тоді спускався снідати. Обвів червоним у календарі перший день школи та лічив до нього дні.

Мене лякало те, що Гассан намагався оживити нашу дружбу. Пригадую, як це було останнього разу. Я сидів у себе в кімнаті, читав скорочений переклад «Айвенго» мовою фарсі, аж тут у двері постукали.

— Що таке?

— Я йду в пекарню по наан, — сказав Гассан з-за дверей. — Вирішив запитати, може... може, ти хочеш зі мною?

— Краще я собі тут читатиму, — відповів, потираючи скроні. Віднедавна, щойно Гассан з’являвся поблизу, в мене починала боліти голова.

— Надворі сонячно, — сказав Гассан.

— Бачу.

— Можна гарно прогулятися.

— То йди.

— От якби й ти пішов зі мною, — сказав він. Пауза. Щось гупнуло об двері — мабуть, його лоб. — Не знаю, Аміре-ага, що я такого зробив. Скажи мені. Я не розумію, чому ми більше не граємося разом.

— Гассане, ти нічого не зробив. Іди, та й по всьому.

— Скажи мені, і я більше так не буду.

Я опустив голову між ноги та затиснув скроні колінами, ніби кліщами.

— Я скажу, як тобі більше не слід робити, — мовив, міцно заплющивши очі.

— Зроблю все, що завгодно.

— Перестань до мене чіплятися! Іди собі геть! — різко викрикнув я.

Якби ж він огризнувся до мене, якби ж розчахнув двері та вилаяв — так мені було б легше, спокійніше. Але Гассан нічого такого не зробив, а коли я за кілька хвилин відчинив двері, його вже там не було. Я впав на ліжко, заховав голову під подушку і розплакався.

Після цього випадку Гассан опинився десь на периферії мого життя. Я дбав про те, щоб наші шляхи перетинались якомога рідше, і з огляду на це планував день. Тому що, коли Гассан був поряд, з кімнати ніби висмоктували кисень. Мої груди стискалися, і я не міг нормально вдихнути; стояв і хапав ротом повітря у своїй маленькій безповітряній бульбашці. Та навіть якщо Гассана поряд не було, його присутність відчувалася: у випраному руками та випрасуваному одязі на стільці з очеретяним сидінням, у теплих капцях, що чекали на мене під дверима, у хмизі, що палав у пічці, коли я спускався до сніданку. Хоч куди я обертався, всюди бачив знаки його вірності, його бісової непохитної вірності.

Напровесні, за кілька днів до початку нового шкільного року, ми з бабою саджали в саду тюльпани. Сніг здебільшого розтанув, і на північних пагорбах уже виднілися латки зеленої трави.

Був прохолодний сірий ранок, баба схилився біля мене, рив ямки і саджав цибулини, які я йому подавав. Розповідав, що багато хто вважає, нібито тюльпани краще садити восени, але це неправда. Аж тут я ні сіло ні впало запитав:

— Баба, а ти ніколи не думав завести нових слуг?

Батько впустив тюльпанову цибулину і встромив лопатку в землю. Зняв садові рукавиці. Я його спантеличив.

— Кі[28]? Що ти сказав?

— Просто поцікавився, і все.

— З якого дива мені так робити? — коротко запитав баба.

— Ти не мусиш так робити. Я просто запитав, — сказав я майже пошепки. Уже жалкував про те, що бовкнув.

— Це через вас із Гассаном? Я ж бачу, між вами щось відбувається, але хай там що, ти повинен дати цьому раду, а не я. Я не втручатимусь.

— Вибач, баба.

Батько знов надів рукавиці.

— Я виріс разом з Алі, — процідив він крізь зуби. — Мій батько прийняв його, любив, як рідного сина. Сорок років Алі був членом моєї сім’ї. Сорок бісових років. І ти думаєш, що я просто візьму та викину його?

З цими словами батько повернувся до мене обличчям — червоним, як тюльпан.

— Я ніколи не здіймав на тебе руки, Аміре, та якщо ти ще колись бовкнеш подібне... — він відвернувся і похитав головою. — Ти ганьбиш мене. А Гассан... Гассан нікуди не подінеться, зрозумів?

Я глянув униз і набрав жменю прохолодної землі. Перепустив її між пальцями.

— Питаю: ти зрозумів? — гарикнув баба.

Я здригнувся.

— Так, баба.

— Гассан нікуди не подінеться, — різко повторив батько. Викопав лопаткою ще одну ямку, вдаряючи ґрунт дужче, ніж треба. — Він залишиться тут, з нами, де йому і належить бути. Це його дім, а ми — його родина. І більше ніколи не питай мене про таке!

— Не буду, баба. Вибач.

Решту тюльпанів ми посадили мовчки.