Ловець повітряних зміїв полностью

— Я вже сказав: звідки мені знати, що з ним таке? — огризнувся я. — Може, захворів. Усі, буває, хворіють. Алі, ти краще скажи, я тут закоцюбну до смерті, чи ти таки розпалиш сьогодні пічку?

Того вечора я запитав бабу, чи зможемо ми в п’ятницю поїхати в Джелалабад. Він погойдувався за столом у своєму шкіряному офісному кріслі та читав газету. Відклав її, зняв окуляри для читання, які мені страшенно не подобалися — баба ж не був старий, йому ще жити і жити, то навіщо тоді здалися дурнуваті окуляри?

— Чому б і ні! — погодився батько. Останнім часом баба погоджувався на все, що я просив. Навіть більше: позавчора ввечері він запитав мене, чи хочу я подивитися «Ель Сід» з Чарлтоном Гестоном у головній ролі в кінотеатрі «Аріяна». — Може, запросиш і Гассана з нами в Джелалабад?

Ну навіщо баба все зіпсував?!

— Він маріз, — сказав я. — Не дуже добре почувається.

— Справді? — батько перестав гойдатися в кріслі. — А що з ним таке?

Я знизав плечима і вмостився на диван біля каміна.

— Застудився наче. Алі каже, він постійно спить.

— Минулими днями я нечасто бачив Гассана, — сказав баба. — То значить, у нього застуда, і все?

Мене мимоволі роздратувало те, як батько наморщив лоба від хвилювання.

— Звичайнісінька застуда. Баба, то ми поїдемо в п’ятницю?

— Так, так, — відповів батько, відштовхуючись від стола. — Дуже шкода, що Гассан захворів. Думаю, тобі було б веселіше, якби він теж поїхав.

— Ну, нам і вдвох з тобою може бути весело, — сказав я.

Баба всміхнувся. Підморгнув.

— Одягайся тепло, — промовив.

Ми мали бути тільки вдвох — мені так хотілося, — але до вечора середи батько запросив у ту поїздку ще понад два десятки людей. Подзвонив кузену Гомаюну — насправді він був троюрідним братом баби — і в розмові зауважив, що збирається в п’ятницю в Джелалабад, а кузен Гомаюн, який вчився на інженера у Франції та мав будинок у Джелалабаді, сказав, що охоче прийме всіх, привезе своїх дітей і двох дружин, а ще, поки пам’ятає, покличе кузину Шафіку із сім’єю, бо вони саме навідалися з Герата, тож вона, можливо, захоче з ними погостювати, але ж зупинилася вона в Кабулі у кузена Надера, то його сім’ю теж доведеться запросити, навіть попри те, що Гомаюн і Надер трохи посварилися, а якщо запрошувати Надера, то і його брата Фарука не годиться оминати, інакше він страшенно образиться і не запросить їх наступного місяця на весілля своєї доньки, і...

Набралося нас аж три мікроавтобуси. Я їхав з бабою, Рахімом-ханом та какою Гомаюном: баба змалечку привчив мене називати всіх старших чоловіків «кака», себто «дядько», а всіх старших жінок — «хала», себто «тітка». Ще з нами їхали обидві дружини каки Гомаюна — старша, з худим обличчям і бородавками на руках, та молодша, від якої завжди пахнуло парфумами і яка постійно пританцьовувала із заплющеними очима, точнісінько, як і доньки-близнючки каки Гомаюна. Я сидів у задньому ряду, мене захитувало, макітрилося в голові, та ще й обабіч сиділи семирічні близнючки, які весь час намагалися ляснути одна одну через мої коліна. Дорога до Джелалабада тривала дві години та звивалася між гір понад стрімким урвищем, тож на кожному вузесенькому повороті в мене стискався шлунок. Усі в бусику говорили, говорили голосно й одночасно, майже кричали, як і властиво афганцям. Я попросив одну з близнючок — Фазілю чи Каріму, ніколи не вмів їх розрізняти — поступитися мені місцем біля вікна, щоб я бодай міг вдихнути свіжого повітря та полегшити нудоту. Але вона показала мені язика і відмовилася. Я сказав, що гаразд, але тоді нехай не ображається, якщо я виблюю на її новеньку сукенку. І вже за хвилину визирав з вікна. Роздивлявся підйоми та спуски розбитої дороги, її закрути довкола гірського схилу; рахував різнобарвні вантажівки, напхані галасливими людьми, що мчали повз нас. Спробував заплющити очі, дозволив вітру поплескати мене по щоках, роззявив рота і ковтнув свіжого повітря. Але все одно не кращало. Хтось тицьнув пальцем мені в ребра. Фазіля або Каріма.

— Що? — запитав я.

— Я саме розповідав усім про турнір, — озвався з-за керма баба.

Кака Гомаюн та його дружини всміхалися мені з середнього ряду сидінь.

— У небі того дня було близько сотні зміїв, — продовжував баба. — Правда ж, Аміре?

— Напевне, так, — пробурмотів я.

— Сотня зміїв, Гомаюне-джан. Це не ляаф. А наприкінці дня в небі літав тільки один змій — Амірів. І вдома в нас тепер лежить останній збитий змій, прекрасний блакитний змій. Гассан з Аміром зловили його разом.

— Вітаємо, — сказав кака Гомаюн.

Його перша дружина, та, що з бородавками, сплеснула руками.

— Вах-вах, Аміре-джан, ми всі так тобою пишаємося!

До них долучилася і молодша дружина. Невдовзі вони вже всі плескали і голосно вихваляли мене, приказуючи, як сильно пишаються. Тільки Рахім-хан, який сидів на пасажирському кріслі поруч із бабою, мовчав. І дивився на мене дуже дивно.

— Будь ласка, баба, пригальмуй, — попросив я.

— Що таке?

— Мені погано, — пробурмотів я, нахиляючись через сидіння та притискаючись до доньок каки Гомаюна.

Обличчя Фазілі чи Каріми перекосилося.