Ловець повітряних зміїв полностью

— Здається, батько навчив тебе свого славетного мистецтва лестощів.

І штурхнув ліктем Ассефового батька, майже збивши невисокого чоловічка з ніг. Магмудів сміх був приблизно такий самий переконливий, як і Танина усмішка, і мені раптом подумалося, що, можливо, ці двоє певною мірою бояться рідного сина. Я спробував і собі витиснути усмішку, але спромігся тільки ледь-ледь підняти кутики губ — мені вивертало шлунок, коли я бачив, як мій батько братається з Ассефом.

Ассеф перевів погляд на мене.

— Валі та Камаль теж тут. Вони нізащо не пропустили б твого дня народження, — сказав він, і було відчутно, що за цими словами скрадається сміх.

Я мовчки кивнув.

— Ми плануємо завтра трохи пограти у волейбол у мене вдома, — заявив Ассеф. — Хочеш з нами? І Гассана можеш узяти, запросто.

— Має бути весело, — сказав баба, світячись усмішкою. — Аміре, як думаєш?

— Я не дуже люблю волейбол, — пробурмотів я і побачив, як світло в батькових очах тьмяніє. Запала незручна тиша.

— Вибач, Ассефе-джан, — сказав баба, здвигнувши плечима.

Він вибачився замість мене, і це мене боляче шпигнуло.

— Та нічого, без образ, — відповів Ассеф. — Але запрошення в силі, Аміре-джан. Хай там як, а я чув, що ти любиш читати, тому приніс тобі книжку. Одну зі своїх улюблених, — він простягнув мені загорнутий подарунок. — З днем народження!

Ассеф був у бавовняній сорочці, вільних синіх штанах, червоній краватці та блискучих чорних туфлях-лоаферах. Пахнув парфумами. Біляве волосся охайно зачесане назад. Ззовні Ассеф був утіленням мрії всіх батьків — сильний, високий, гарно вбраний хлопець із вишуканими манерами, талановитий і приголомшливий, а про його вміння дотепно жартувати з дорослими годі й казати. Проте, як на мене, його зраджували очі. Коли я зазирав у них, ця машкара осипалася, являючи на мить приховане за нею маніяцтво.

— То ти візьмеш чи як? — озвався баба.

— Га?

— Подарунок, — роздратовано уточнив батько. — Ассеф-джан вручає тобі подарунок.

— А, — сказав я. Узяв пакунок з рук Ассефа і втупив очі в землю. Якби ж опинитися зараз у своїй кімнаті, з книжками, подалі від усіх цих людей.

— Ну? — сказав баба.

— Що?

Баба заговорив майже пошепки — так, як говорив завжди, коли я осоромлював його на людях:

— Може, ти нарешті подякуєш Ассефові-джану? Він так люб’язно повівся.

Як же мені хотілося, щоби баба перестав його так називати. Чи часто він казав до мене «Аміре-джан», га?

— Дякую.

Ассефова мати подивилася на мене так, ніби хотіла щось сказати, але передумала, і тут я зрозумів, що ні його батько, ні мати досі й слова не мовили. Щоби більше не соромити себе і бабу (та передусім — щоб утекти від Ассефа та його вишкіру), я відступив зі словами:

— Дякую, що прийшли.

Протиснувся крізь щільний натовп гостей і прослизнув у ковані ворота. Через два будинки від нашого була велика ділянка голого ґрунту. Я чув, як баба розповідав Рахіму-хану, що цю землю купив суддя і що архітектор уже працює над планом забудови. Але наразі там були самі бур’яни, каміння і ґрунт. Я здер обгортковий папір з Ассефового подарунка і нахилив обкладинку книжки так, щоб на неї потрапляло місячне світло. То була біографія Гітлера. Я пожбурив її в зарості бур’янів.

Притулився до сусідської стіни, сповз на землю. Трохи посидів у темряві, підтягнувши коліна до грудей, — дивився на зорі та чекав кінця цієї ночі.

— Хіба ти не мусиш зараз розважати гостей? — озвався знайомий голос. До мене вздовж стіни йшов Рахім-хан.

— Їм і без мене весело. З ними ж баба, — сказав я. Дзенькнув лід у склянці Рахіма-хана — він сів поруч зі мною. — Не знав, що ви п’єте.

— Виявляється, п’ю, — відповів той. Грайливо штурхнув мене ліктем. — Але тільки за дуже важливих нагод.

— Дякую, — всміхнувся я.

Він підніс склянку, мовляв, твоє здоров’я, Аміре, — і випив. Потім запалив цигарку — одну з тих пакистанських цигарок без фільтра, які вони з бабою зазвичай курили.

— Я розповідав тобі, що колись мало не одружився?

— Та невже? — сказав я, всміхаючись від самої думки про те, що Рахім-хан міг би одружитися. Я завжди сприймав його як непомітне альтер-еґо баби, він був моїм наставником у письменстві, приятелем, людиною, яка ніколи не забуває привезти мені з закордонних мандрів гостинець — соугат. Але Рахім-хан як чийсь чоловік? Чи батько?

Він кивнув.

— Правда-правда. Мені було вісімнадцять. Її звали Гомайра. Вона була хазарейка, донька слуги нашого сусіда. Прекрасна, як пері[29]: світло-русе волосся, великі карі очі... А сміялася як!.. Мені й досі, буває, вчувається той сміх... — він крутнув склянку. — Ми таємно зустрічалися в яблуневих садах мого батька, завжди після півночі, коли всі вже давно спали. Гуляли поміж деревами, я тримав її за руку... Аміре-джан, ти через мене шарієшся?

— Трошки, — відказав я.