Ловець повітряних зміїв полностью

Я сидів на краю ліжка, крутив у руках записник, згадував те, що Рахім-хан розповів про Гомайру: його батько просто вивіз її геть, і, зрештою, то був найкращий вихід. Інакше вона страждала б. Немов слайд, який безперервно блимав, коли заїло проектор каки Гомаюна, у моїй голові без упину виникав той самий образ: Гассан, схиливши голову, подає напої Ассефу та Валі. Можливо, так справді буде для нього найкраще. Його страждання полегшаться. І мої теж. Хай там як, а стало цілком очевидно: хтось із нас мусить піти.

Трохи згодом того ж дня я таки взяв «швін» і поїхав на ньому кататися — вперше і востаннє. Кілька разів об’їхав квартал і повернувся. Дістався під’їзною доріжкою до заднього двору, де Гассан і Алі прибирали розгардіяш після минулої ночі. Подвір’я було засмічене паперовими стаканчиками, зіжмаканими серветками, порожніми пляшками з-під газованих напоїв. Алі складав стільці та ставив їх уздовж стіни. Побачив мене і махнув рукою.

— Салям, Алі, — привітався я, махаючи у відповідь.

Він підняв палець — знак, щоб я зачекав, — і подався у своє помешкання. За мить вигулькнув з хижки, тримаючи щось у руках.

— Учора в нас із Гассаном зовсім не було нагоди вручити тобі подарунок, — сказав Алі й простяг мені коробку. — Подарунок скромний, Аміре-ага, і не гідний тебе. Але ми сподіваємося, що він усе одно тобі сподобається. З днем народження.

Мені до горла підкотився клубок.

— Дякую тобі, Алі, — промовив я.

Краще б вони нічого мені не купували! Я відкрив коробку, а там лежало новісіньке видання «Шах-наме» — у твердій палітурці, з блискучими кольоровими ілюстраціями внизу сторінок. Ось Фаранґіс дивиться на свого новонародженого сина Кей-Хосрова. Ось Афрасіяб, вихопивши меч, мчить на коні поперед війська. Звісно, ось і Рустам завдає смертельного поранення своєму сину, воїнові Сограбу.

— Вона прекрасна, — сказав я.

— Гассан розповів, що твоя книжка вже стара й потріпана, та й сторінок у ній бракує, — мовив Алі. — А в цій усі картинки намальовані вручну, чорнильною ручкою, — додав гордо, приглядаючись до книжки, якої ні він, ні його син не могли прочитати.

— Вона чудова, — повторив я. І то була правда. А ще, підозрюю, вона чимало коштувала. Так хотілося сказати Алі, що це я не гідний такого подарунка, а не навпаки. Натомість я знову скочив на велосипед.

— Подякуй Гассанові від мене.

Урешті-решт я жбурнув книжку на ту саму купу подарунків у кутку своєї кімнати. Але раз у раз наштовхувався на неї поглядом, тож мусив закопати її десь на дні. І того ж вечора, перш ніж вкластися спати, я запитав бабу, чи він, бува, не бачив мого наручного годинника.

Наступного ранку я чекав у кімнаті, доки Алі прибере кухню після сніданку. Чекав, доки він помиє тарілки, протре кухонні меблі. Дивився з вікна своєї спальні, як вони з Гассаном вирушають на базар скуповуватися, штовхають перед собою порожні продуктові візочки.

Тоді взяв кілька конвертів з грошима, що валялися серед купи подарунків, прихопив годинник і тихцем вийшов у коридор. Зупинився під кабінетом баби і прислухався. Він був там увесь ранок — телефонував у справах. Батько й зараз розмовляв із кимось про доставку килимів, що мала відбутися наступного тижня. Я спустився сходами, перетнув подвір’я і ввійшов у помешкання Алі та Гассана під шовковицею. Підняв Гассанів матрац і запхав під нього свій новий годинник і жменю афганських купюр.

Почекав іще з півгодини. Потім постукав у двері до баби і сказав те, що мусило стати останньою краплею в бездонному морі підлої брехні.

Крізь вікно спальні я спостерігав, як Алі та Гассан штовхають угору під’їзною доріжкою візки, навантажені м’ясом, нааном, фруктами й овочами. Побачив, як баба виходить з будинку та прямує до Алі. Їхні губи рухалися, вимовляючи слова, яких я не чув. Баба вказав на будинок, і Алі кивнув. Вони розійшлися. Баба повернувся в дім, Алі подався слідом за Гассаном у їхню хижку.

За кілька хвилин баба постукав у мої двері.

— Іди до мене в кабінет, — сказав. — Владнаємо ситуацію всі разом.

Я ввійшов у кабінет і сів на один зі шкіряних диванів. Гассан і Алі долучилися до нас аж за півгодини або й більше.

Вони обидва перед тим плакали — про це свідчили їхні червоні підпухлі очі. Стояли перед бабою, тримаючись за руки. І раптом я задумався: коли і як я встигнув змінився аж настільки, що можу тепер завдавати такого болю.

Баба одразу ж запитав:

— Це ти вкрав гроші? Гассане, це ти вкрав у Аміра годинник?

Гассан відповів одним-єдиним словом і вимовив його тонким надламаним голосом:

— Так.