— Нічого, це не смертельно, — мовив Рахім-хан і вчергове затягнувся. — Ну от, і була в нас така собі мрія. Влаштувати велике бучне весілля та запросити на нього всіх родичів і друзів від Кабула й аж до Кандагара. Я побудував би нам просторий дім, білий, з великими вікнами та внутрішнім двориком, вистеленим кахлями. Ми посадили б у саду плодові дерева й усілякі квіти, облаштували б галявинку, на якій гралися б наші діти. Щоп’ятниці після
Він зробив чималий ковток скотчу. Кашлянув.
— Бачив би ти вираз обличчя мого батька, коли я все йому розповів. А мати зомліла, по-справжньому. Сестри побризкали їй обличчя водою. Обдмухували матір віялами і дивилися на мене так, ніби я перерізав їй горло. Джеляль, мій брат, уже рушив по свою мисливську рушницю, але батько спинив його, — Рахім-хан гірко засміявся. — Увесь світ постав проти нас із Гомайрою. І ось що я скажу тобі, Аміре-джан: урешті-решт світ завжди перемагає. Така вже природа речей.
— І що ж сталося далі?
— Того самого дня батько посадив Гомайру з сім’єю у вантажівку та відправив у Хазараджат. Більше я ніколи її не бачив.
— Як прикро...
— Але то, мабуть, було на краще, — продовжив Рахім-хан, здвигнувши плечима. — Інакше вона страждала б. Моя родина ніколи не прийняла б її як рівну. Не можна вчора наказувати жінці, щоб вона начистила тобі взуття, а вже завтра називати її сестрою, — він поглянув на мене. — Аміре-джан, ти ж знаєш, що можеш розповісти мені абсолютно будь-що? У будь-який час.
— Знаю, — відповів я невпевнено.
Рахім-хан довго дивився на мене, ніби чогось чекав. Його бездонні чорні очі натякали на нашу спільну невисловлену таємницю. Якоїсь миті я зібрався йому розповісти. Зібрався розповісти йому геть усе — але що ж тоді він про мене подумає? Зненавидить, і то цілком заслужено.
— На, — Рахім-хан дав мені щось. — Мало не забув. З днем народження.
То був коричневий записник у шкіряній оправі. Я провів пальцями по золотистому стебнуванню на краях. Вдихнув запах шкіри.
— Для твоїх оповідок, — додав він.
Я саме хотів подякувати, коли щось вибухнуло і вогняні спалахи осяяли небо.
— Феєрверки!
Ми поквапилися додому. А там усі гості стояли посеред двору, задерши голови до неба. Діти стрибали й верещали, зачувши тріск і свист. Люди раділи і плескали щоразу, коли спалахи з шипінням вибухали вогняними букетами. Що-кілька секунд подвір’я освітлювалося раптовими полисками червоного, зеленого і жовтого.
Однієї з цих коротких освітлених митей я побачив те, чого ніколи не забуду: Гассан подає напої Ассефу та Валі на срібній таці. Світло гасне, чути шипіння і тріск, а потім спалах оранжевого — і Ассеф, шкірячись, вдаряє Гассана кастетом у груди.
Далі — милосердна пітьма.
Наступного ранку, сидячи посеред своєї кімнати, я розпаковував подарунки — коробку за коробкою. Хтозна, навіщо я морочився з тими пакунками, бо щойно кинувши безрадісний погляд на подарунок, жбурляв його в кут кімнати. Там уже виросла ціла гора: фотоапарат поляроїд, транзисторне радіо, майстерно зроблена електрична залізниця і кілька конвертів з готівкою. Та я ніколи не витрачу цих грошей, ніколи не слухатиму радіо, а електричний поїзд ніколи не почухикає колією по моїй кімнаті. Я нічого цього не хотів — то все були криваві гроші; баба нізащо не влаштував би мені такої вечірки, якби я не виграв турнір.
Батько подарував мені два подарунки. Один точно став би предметом заздрощів усіх сусідських дітей — новісінький «швін стінґрей», король велосипедів. Лише в кількох дітей у Кабулі був новий «стінґрей», і тепер я — один з них. Велосипед мав високе кермо з чорними гумовими ручками і славнозвісне сідло-банан. Спиці золотисті, а сталева рама — червона, як яблуко в карамелі. Або кров. Будь-хто інший уже скочив би на велик і негайно погнав би перевіряти, як його заносить, якщо загальмувати на повній швидкості. Кілька місяців тому і я вчинив би так само.
— Подобається? — запитав баба, спершись на одвірок моєї кімнати.
Я обдарував його боязкою усмішкою і швидко кинув: «Дякую». А варто було б спромогтися на більше.
— Можемо покататися, — запропонував батько. Запрошення, та лише наполовину щире.
— Може, пізніше. Трохи стомився, — відказав я.
— Гаразд, — сказав баба.
— Баба?
— Що?
— Дякую за феєрверки, — промовив я. Подяка, та лише наполовину щира.
— Відпочивай, — сказав батько і рушив до своєї кімнати.
Другий подарунок від баби — але він навіть не почекав, поки я його розгорну — наручний годинник. Блакитний циферблат із золотими стрілочками у формі блискавиць. Я й міряти його не став. Кинув на купу іграшок у кутку. Єдиний подарунок, який туди не полетів, — записник у шкіряній оправі від Рахіма-хана. Тільки його я не вважав здобутим кривавою ціною.
