Ловець повітряних зміїв полностью

У Кабулі влітку дощило нечасто. Блакитне небо було високо й далеко, а сонце, як розпечене тавро, припікало в потилицю. Струмки, в яких ми з Гассаном навесні пускали «жабок» камінцями, пересохли, а рикші, минаючи нас, здіймали куряву. Люди приходили до мечетей на десять ракятів[30] полуденної молитви, а потім знову ховалися в перший-ліпший затінок, щоб подрімати в очікуванні сутінкової прохолоди. Літо — це довгі шкільні дні, коли доводилося пітніти в напхом напханому класі, який до того ж погано провітрювався, і вчитися читати напам’ять аяти з Корану, продираючись крізь складні для вимови екзотичні арабські слова. Літо — це ловля мух голіруч, поки мулла куняв собі, а гарячий вітер приносив сморід лайна з нужника по той бік шкільного подвір’я і ганяв пил довкола самотнього очеретяного баскетбольного кільця.

Але того дня, коли баба віз Алі та Гассана на автостанцію, задощило. Накотилися грозові хмари, і небо стало сталево-сірим. За кілька хвилин довкола загойдалися дощові заслони, рівномірний шурхіт зливи зашелестів мені у вухах.

Баба запропонував підвезти їх аж до Баміяна, проте Алі відмовився. Крізь посірілу шибу, залиту краплями дощу, я дивився зі спальні, як Алі волочить одненьку валізу, в яку вмістилися всі їхні пожитки, до машини баби, що чекала за воротами. Гассан тягнув на спині свій матрац, міцно скручений і перев’язаний мотузкою. Усі свої іграшки він залишив у спорожнілій халупі — я виявив їх наступного дня, вони лежали купкою в кутку, точнісінько як подарунки з дня народження у мене в кімнаті.

Брудні намистинки дощу скочувалися по вікну. Я бачив, як баба зачинив багажник. Намоклий, він пішов до водійського місця. Зазирнув у машину і сказав щось Алі, котрий сидів на задньому сидінні, — можливо, то була остання відчайдушна спроба переконати його змінити рішення. Вони трохи поговорили — баба стояв, нахилившись і поклавши одну руку на дах авта, уже цілком змоклий. Коли батько випростався, я побачив його зіщулені плечі та зрозумів, що наше життя вже не буде таким, до якого я звик від народження, воно змінилося назавжди. Баба ковзнув на своє місце. Ввімкнулися передні фари, і їхнє світло проштрикнуло зливу двома однаковими тунелями. Якби це був один із індійських фільмів, які ми з Гассаном колись дивилися, то саме зараз я мав би вибігти надвір, розбризкуючи босими ногами калюжі. Я наздоганяв би машину і волав би, щоб її зупинили. А потім витяг би Гассана з заднього сидіння і сказав би, що мені шкода, дуже шкода, і мої сльози перемішувалися б із дощем. Ми обійнялися б посеред зливи... Але життя — не індійське кіно. Мені справді було прикро, та я не плакав і не біг за машиною. Лише спостерігав, як авто баби від’їжджає від узбіччя і везе кудись людину, першим словом якої було моє ім’я. Я востаннє на мить побачив розмиту постать Гассана, скоцюрбленого на задньому сидінні, а тоді баба повернув ліворуч — за ріг вулиці, де ми безліч разів бавилися у скляні кульки.

Я відступив углиб кімнати і бачив тепер тільки дощ за шибами, немов розтоплене срібло.

Навпроти нас сиділа молода жінка. Вона була вбрана в оливково-зелену сукню, а чорна шаль тісно огортала її обличчя, захищаючи від нічного холоду. Щоразу, коли вантажівка здригалася чи підскакувала на вибоїні, жінка раптово починала молитися, і її «Бісмілля!»[31] зривалося на зойк з кожним посмиком чи ривком машини. Чоловік цієї жінки — худющий, у мішкуватих штанах і небесно-блакитному тюрбані — однією рукою пригортав малюка, а другою перебирав чотки. Його вуста промовляли беззвучну молитву. Усього нас було кільканадцятеро, разом зі мною та бабою, і всі сиділи, затиснувши між ніг валізи, тулилися до незнайомців у цьому критому брезентом кузові старої російської вантажівки.

Мої нутрощі викручувало, ще відколи ми виїхали з Кабула десь о другій ночі. Баба ніколи не казав, та я знав: те, що мене захитує в автомобілях, було для нього одним з пунктів у довгому переліку моїх слабкостей. Це було написано на його присоромленому обличчі, коли мені кілька разів так сильно скрутило шлунок, що я не втримався і застогнав. Коли худющий дядько з чотками — чоловік молільниці — запитав, чи може мене знудити, я відповів, що так, може. Баба відвернувся. Тоді чоловік підняв біля себе куток брезенту, постукав у вікно до водія і попросив його зупинитися. Але водій, Карім, сухорлявий і смаглявий, із соколиними рисами обличчя й тонкими, ніби намальованими олівцем, вусами, похитав головою.

— Ми надто близько до Кабула, — кинув. — Скажіть, хай кріпиться зі своїм шлунком.