Ловець повітряних зміїв полностью

Рахім-хан попередив: у Афганістані не варто очікувати теплого прийому від тих, хто залишився тут і веде війну.

— Шкода вашого батька, — сказав я. — І ваших доньок, і руку вашу теж шкода.

— Пусте, — відповів Фарід. Похитав головою. — То навіщо ви все-таки сюди повернулися? Спродати землю свого баби? Покласти гроші в кишеню та чкурнути до матусі в Америку?

— Моя мати померла, коли народжувала мене.

Фарід зітхнув, прикурив чергову сигарету. І промовчав.

— Пригальмуйте.

— Що?

— Пригальмуйте, чорт забирай! — сказав я. — Мене зараз знудить.

І кинувся геть з вантажівки, щойно вона затихла на гравії при узбіччі.

Ближче до вечора краєвид змінився — обпалені сонцем вершини та голі скелі поступилися місцем зеленішим сільським пейзажам. Шлях спускався від Ланді-Котала через територію Шінварі до Ланді-Хани. Ми в’їхали в Афганістан через Торхам. Дорогу обрамляли сосни — їх було менше, ніж я пам’ятав, і серед них чимало голих, — але приємно було бачити хоч якісь дерева після напруженої їзди Хайберським проходом. Ми наближалися до Джелалабада, де жив брат Фаріда, який мав прихистити нас на ніч.

В’їхали в Джелалабад ще до заходу сонця — у столицю провінції Нанґяргар, місто, що колись славилося фруктами і теплим кліматом. Фарід проминав будівлі й кам’яниці центрального району. Пальм тут теж було менше, ніж за моєї пам’яті, а деякі оселі перетворилися на стіни без дахів або ж купи потрощеної глини.

Фарід завернув на вузеньку ґрунтову вуличку та припаркував «ленд-крузер» біля пересохлої канави. Я вислизнув з вантажівки, потягнувся і глибоко вдихнув. Раніше осушеними рівнинами довкола Джелалабада, на яких фермери вирощували солодку кукурудзу, шугали вітри і насичували повітря в місті солодким ароматом. Я заплющив очі й пошукав того солоду. Не знайшов.

— Ходімо, — нетерпляче сказав Фарід.

Ми пішли ґрунтовою дорогою попри поодинокі безлисті тополі вздовж ряду зруйнованих глиняних мурів. Фарід провів мене до напіврозваленого одноповерхового будинку і постукав у двері, збиті з дощок.

З-за них визирнула юнка з очима кольору морської хвилі й обличчям, обмотаним білим шарфом. Спершу вона побачила мене, відсахнулася, а тоді помітила Фаріда — і її очі засяяли.

— Солям алєйкум, кака Фарід!

— Солям, Мар’ям-джан, — відповів Фарід і подарував їй те, чого мені від нього не дісталося за весь день: приязну усмішку. Потім поцілував її в маківку. Юнка відступила зі шляху, дивлячись на мене з побоюванням, і я ввійшов слідом за Фарідом у невеликий будинок.

Саманна стеля була низька, глиняні стіни — повністю голі, а освітлювалося помешкання лише парою ламп, що стояли в кутку. Ми роззулися та ступили на солом’яний килим, розстелений на підлозі. Уздовж стіни на матраці, вкритому ковдрою з потріпаними краями, сиділи, схрестивши ноги, троє хлопчаків. Назустріч нам підвівся високий бородатий чоловік з широкими плечима. Вони з Фарідом обійнялися та поцілувалися в щоку. Фарід познайомив мене з Вагідом, своїм старшим братом.

— Він з Америки, — сказав Вагідові, вказавши на мене великим пальцем. Потім залишив нас і пішов вітатися з хлопцями.

Ми з Вагідом сіли попід стіною навпроти хлопців, а ті тим часом підстерегли Фаріда та видерлися йому на плечі. Незважаючи на мої протести, Вагід наказав одному з хлопчиків роздобути ковдру, щоб мені було зручніше на підлозі, і попросив Мар’ям принести чаю. Запитав, як нам їхалося з Пешавара, про шлях через Хайберський прохід.

— Сподіваюся, ви не наскочили на доздів[89], — сказав.

Хайберський прохід славився не лише особливим рельєфом, а й бандитами, які вміло використовували той рельєф задля грабунку подорожніх. Перш ніж я встиг відповісти, Вагід підморгнув і голосно промовив:

— Певна річ, жоден дозд не гаятиме часу на таку бридку машину, як братова.

Фарід перекинув найменшого з трьох хлопчаків на підлогу та лоскотав його між ребер неушкодженою рукою. Малий хихотів і відбивався.

— Принаймні вона в мене є, — видихнув Фарід. — А як поживає твій віслюк?

— Краще вже їздити на моєму віслюку, ніж твоєю машиною.

— Хар хара мішнассаг, — Фарід не поліз по слово в кишеню. «Віслюк віслюка впізнає здалека».

Вони обидва розреготалися, і я теж засміявся. З сусідньої кімнати лунали жіночі голоси. Мені було видно половину тієї кімнати. Мар’ям і старша жінка в коричневому хіджабі — імовірно, її мати — перемовлялися тихцем, переливаючи чай із чайника в заварник.

— Аміре-ага, то що ви там робите у своїй Америці? — запитав Вагід.

— Я — письменник, — відповів. І мені здалося, що Фарід на ці слова пирснув сміхом.

— Письменник? — перепитав Вагід, помітно вражений. — І ви пишете про Афганістан?

— Ну, так, писав був. Але зараз уже ні, — відказав я. Мій останній роман «Час попелу» був про університетського професора, який долучився до общини ромів після того, як застукав дружину в ліжку зі своїм студентом. То була непогана книжка. Дехто з оглядачів сказав, що вона «хороша», а один навіть ужив слово «захоплива». Та я чомусь раптом її засоромився. Сподівався, що Вагід не питатиме, про що книжка.